Читати книгу - "Жінка у вікні"

— Намагалася… залякати її. — Я крадькома поглядаю на Ітана. Здається, він не казав батькові, що потім бачився зі мною.

— Це вже вдруге ми тут усі зібралися. — Голос Алістера починає текти необроблено. — Спочатку вона доводить, що бачила, як у моєму домі на когось напали. Тепер затягує мого сина до себе. Це потрібно припинити. Чи буде цьому край? — Він дивиться просто на мене. — Вона становить загрозу оточуючим.

Я тицяю пальцем у малюнок.

— Я знаю твою дружину…

— Не знаєш ти моєї дружини! — кричить він.

Я замовкаю.

— Ти не знаєш нікого. Ти сидиш у себе вдома й тільки підглядаєш за людьми.

Це, звісно, правда, всі ми це знаємо, але приплив крові все одно повзе мені по шиї. Рука спадає на бік.

Він не закінчив.

— Ти вигадала собі якісь… зустрічі з якоюсь жінкою, не моєю дружиною, і яка навіть не… — я чекаю на наступне слово, ніби готуюся до удару, — …якої навіть не існує, — каже він. — А тепер ти загрожуєш моєму синові. Ти загрожуєш усім нам.

Кімната затихає.

Нарешті вступає Литтл.

— Гаразд.

— Вона помішана, — додає Алістер. Ось і воно. Я дивлюся на Ітана; він втупився у підлогу.

— Гаразд-гаразд, — повторює Литтл. — Ітане, думаю, тобі час піти додому. Містере Расселл, якщо ви можете залишитись…

Але тепер моя черга.

— Залишся, — кажу я Алістеру примирливо. — Може, ти поясниш оце. — Я знову підводжу руку високо над головою, на рівень очей Алістера.

Він тягнеться за малюнком, бере його.

— Що це таке?

— Це малюнок, який намалювала твоя дружина. — Його обличчя вмить втрачає усі емоції. — Коли вона була тут. За отим столом.

— Що це? — запитує Литтл, підходячи до Алістера.

— Джейн намалювала його мені.

— Це ви, — каже Литтл.

Я киваю.

— Вона була тут. Це все доводить.

Алістер вже зібрався з думками.

— Це не доводить нічого, — проціджує він. — Ні, це доводить, що ти настільки скажена, що насправді намагаєшся… підробити докази. — Він фиркає. — Ти геть втратила глузд.

Бац, геть втратила глузд, думаю я. «Дитина Розмарі»[248]. Відчуваю, як насуплюється обличчя.

— Що ти маєш на увазі, підробляю докази?

— Ти сама це намалювала.

Між нами озивається Нореллі.

— Так само, як ви могли зробити те фото та надіслати його собі, а ми б не змогли нічого довести.

Я задкую, ніби щойно прийняла удар.

— Я…

— З вами зараз усе добре, докторко Фокс? — питає Литтл, роблячи крок до мене.

Халат знову випадає з рук, сповзає на підлогу.

Мене хитає. Кімната розкручується, ніби карусель. Алістер свердлить мене лютим поглядом; очі Нореллі ще потемнішали; рука Литтла нависає у мене над плечем.

Ітан відступає назад разом із котом, що досі висить у нього на руці. Вони кружляють навколо мене, усі вони; немає за кого вхопитись, немає опори, на яку можна стати.

— Я не малювала це. Це Джейн. Отам. — Я вказую пальцем у бік кухні. — І я не робила тієї фотографії. Я… Щось відбувається, а ви не допомагаєте. — Я не знаю, як по-іншому це сказати. Намагаюся вхопитись за кімнату, але вона висковзує у мене з пальців. Я плентаюся до Ітана, тягнуся, змикаю свою тремтячу руку в нього на плечі.

— Тримайся подалі від нього, — вибухає Алістер.

Але я заглядаю Ітанові в очі, підвищую голос:

— Щось відбувається.

— Що відбувається?

Ми всі як один обертаємось.

— Вхідні двері були відчинені, — каже Девід.

73

Він стоїть, обрамлений дверним косяком, з руками в кишенях, з пошарпаним рюкзаком, закинутим на одне плече.

— Що відбувається? — знову запитує він, доки я відпускаю Ітана.

Нореллі опускає руки.

— Ви хто?

Девід, у свою чергу, схрещує свої на грудях.

— Я живу внизу.

— Отже, — каже Литтл, — ви — славнозвісний Девід.

— Нічого про це не знаю.

— У вас є прізвище, Девіде?

— Як і в багатьох людей.

— Вінтерс, — кажу я, викопуючи його з глибин мозку.

Девід ігнорує мене.

— Хто ви усі такі?

— Поліція, — відповідає Нореллі. — Я — детективка Нореллі, це — детектив Литтл.

Девід зводить щелепу в бік Алістера.

— Його я знаю.

Алістер киває.

— Може, ти поясниш, що не так із цією жінкою?

— А хто каже, що з нею щось не так?

Я наливаюся вдячністю. Відчуваю, як наповнюються легені. Хоч хтось на моєму боці.

А тоді я згадую, ким є цей хтось.

— Де ви були минулої ночі, містере Вінтерс? — питає Литтл.

— У Коннектикуті. На роботі. — Він скрегоче щелепою. — Чому ви питаєте?

— Хтось сфотографував докторку Фокс, доки вона спала. Близько другої ночі. А тоді електронною поштою надіслав їй те фото.

Очі Девіда спалахують.

— Ну й чортівня. — Він дивиться на мене. — Хтось проник у будинок?

Литтл не дає мені відповісти.

— Хтось може довести, що минулої ночі ви були у Коннектикуті?

Він ступає однією ногою вперед.

— Жінка, з якою я був.

— Хто ж це така?

— Не пам’ятаю її прізвища.

— У неї є телефон?

— А хіба у більшості його зараз немає?

— Нам знадобиться її номер, — каже Литтл.

— Він — єдиний, хто міг мене сфотографувати, — наполягаю я.

Удар. Одна брова Девіда випинається вгору.

— Що?

Дивлячись на нього, заглядаючи в ті бездонні очі, я відчуваю, як мене похитує.

— Це ти зробив те фото?

Він вишкірюється.

— Ти думаєш, я прийшов і…

— Ніхто так не думає, — каже Нореллі.

— Я думаю, — кидаю я їй.

— Не маю уявлення, що в дідька ви тут обговорюєте. — Девіду майже нудно. Він подає Нореллі свій телефон. — Ось. Дзвоніть. Її звуть Елізабет. — Нореллі ступає до вітальні.

Далі я не можу вимовити й слова, нічого перед тим не випивши. Відходжу від Литтла, тримаю курс на кухню; позаду чую його голос.

— Докторка Фокс каже, що бачила, як напали на жінку по сусідству. В будинку містера Расселла. Ви щось про це знаєте?

— Ні. Це тому вона мене питала про крики того разу? — Я не можу до них повернутися; якраз націджую собі вина у склянку. — Як я вже сказав, я нічого не чув.

— Звісно, що не чув, — каже Алістер.

Я повертаюся обличчям до них зі склянкою в руці.

— Але Ітан сказав…

— Ітане, марш звідси, — кричить Алістер. — Скільки ще разів…

— Заспокойтеся, містере Расселл. Докторко Фокс, я щиро не рекомендую вам цього зараз, — каже Литтл, махаючи на мене пальцем. Я відставляю склянку на кухонну стійку, але не випускаю її з рук. Почуваю себе виклично.

Він повертається знову до Девіда.

— Ви помічали щось незвичайне в сусідньому будинку?

— В нього? — питає Девід, кидаючи погляд на Алістера, який