Читати книгу - "Прорив. Корумпована демократія, держава-вигнанка Росія і найбагатша, найбільш руйнівна промисловість на земній кулі, Рейчел Меддоу"

десь на початку 2000-го, коли він з’явився на арені як основний заступник новообраного президента Путіна. Біографічних деталей сорокарічного апаратника було негусто. Російські медіа наводили хіба що невиразні повідомлення про те, що кар’єру Сєчін почав лінгвістом у КДБ. Спеціалізувався на французькій, іспанській і португальській мовах і працював у 1980-х роках перекладачем у Мозамбіку й Анголі. За активно поширюваною охоронною фірмою «Стретфор» інформацією, призначення Сєчіна не обмежувалися перекладами або Африкою. За словами «Стретфор», він був «координатором від СРСР з контрабанди зброї в переважну частину Латинської Америки і Близького Сходу». Після розпаду Радянського Союзу Сєчін повернувся на свою малу батьківщину в Санкт-Петербург і свої надії монетизувати різноманітні набуті ним навички поклав на мережу схиблених на безпеці колишніх колег по КДБ.

Він влаштувався на роботу до колишнього співробітника КДБ і на той час заступника мера Владіміра Путіна і, швидко з’ясувавши, що понад усе його новий покровитель цінує вірність, вирішив довести, що є відданим і незамінним слугою. «Він ставився до Путіна як до бога ще до того, як Путін став богом», — пояснюватиме голова Російського фонду національної енергетичної безпеки. Сєчін використовував кожну можливість, щоб продемонструвати Путіну свою собачу відданість, завжди виконуючи більше, ніж від нього вимагалося — від носіння за Путіним його спортивних сумок і портфеля до готовності стати грудьми, аби особисто захистити боса. Путін та його родина взяли це до уваги. Коли дружина й дочка Путіна 1993 року, потрапивши в автомобільну аварію, не змогли зв’язатися з Владіміром, госпожа Путіна натомість викликала Іґоря Івановіча Сєчіна. Він ще раз себе зарекомендував.

Чоловік госпожи Путіной до того часу більш-менш прибрав до рук Санкт-Петербург й отримував зі свого становища величезні прибутки. Наприклад, заступник мера уклав з містом лівий контракт, який перетворив його та його друзів на основних постачальників бензину до Санкт-Петербурга. Коли зросли путінські влада й статки, Сєчін виріс до очільника силовиків, хазяїна путінських вірних слуг. «Не становить жодної таємниці, — писав російський математик і політолог Андрій Піонтковскій, — що путінська політична філософія й улюблені концепції (керована демократія, адміністративна вертикаль, диктатура закону і «контрольний постріл» у потилицю) цій групі близька».

Коли Путін вирушив 1996 року в Москву на роботу в адміністрацію Єльцина, боса супроводжував Сєчін. «Сєчін мені подобався, — написав як про очевидний факт Путін в автобіографії. — Він попросив поїхати зі мною. Я взяв його». Через чотири роки, волею долі, Сєчін стане заступником керівника Адміністрації президента Російської Федерації, його доброго друга Владіміра Путіна. «Я якось неочікувано опинився в Кремлі, — розповів він журналісту в одному з нечастих інтерв’ю. — Тут панує особливе відчуття — це місце священне і глибоко значуще. Тут дуже хороша аура».

Сєчін міг бути найдовіренішою особою Путіна й найвідданішою йому людиною, але для кремлівських оглядачів з нових вільних російських медіа в 2000-му він був ніким. «Коли він уперше прибув у Москву, ніхто не сприйняв його всерйоз», — говорить добре обізнаний оглядач Станіслав Бєлковскій. Сєчін свою відносну анонімність перетворив на свою перевагу. Допоки Путін перетворювався на все більш публічного й харизматичного лідера, Сєчін не впадав в око, але завжди був поряд. Він виконував роль президентського ревного сторожа, а коли треба, затятого бійцівського пса. І робив це, перебуваючи глибоко в тіні. «Під час першого терміну Путіна на посаді президента Москвою ширився жарт, що Сєчіна насправді не існувало, — писав журналіст «Гардіан». — Американські дипломати хитро припускали, що він був чимось на кшталт міського міфу, поторочею, яку придумав Кремль, щоб вселити страх». У різні часи на початку кар’єри Сєчіна називали «сірим кардиналом Кремля», «Дартом Вейдером» і просто «найстрашнішою людиною на Землі». Колишній співробітник Міністерства оборони США, який спеціалізується на Росії, сказав: «Сєчін — одна з найбільш жорстоких, найбільш цинічних і бандитських фігур в усьому Кремлі. Він такий самий, як і Путін, тільки Путін може ввімкнути чарівність».

На перших порах Сєчін жодного разу не намагався покращити свою репутацію або відстояти свою честь. Він в основному переймався честю Путіна, честю Росії і честю Кремля. За цим мірилом, він оцінював своє перебування в адміністрації президента Російської Федерації як беззаперечний успіх. Коли 2008 року Владімір Путін був змушений залишити пост президента (російська конституція передбачала, що ніхто не може обіймати посаду довше двох термінів поспіль), Сєчін і решта силовиків неабияк пишалися фактом, що, перебуваючи на своєму посту, саме вони врятували батьківщину від зловісної єльцинської економічної катастрофи. «Зірвавшись у безодню, пострадянське суспільство вчепилося за службу безпеки як за опору і притислося з усіх сил, — писав один із соратників Сєчіна в статті для провідної московської газети в 2007 році, наприкінці другого терміну Путіна. — Ми врятували країну від падіння в прірву. Це наділяє змістом епоху Путіна і надає історичної ваги російському президенту».

У цій рятувальній операції Сєчін значився ключовим рятувальником. Він також був символом порятунку. Успіх путінської епохи, за приклад якого правив Іґор Сєчін, не так залежав від геніальності й мудрості, як від безупинного бігу й непорушної сили волі. Упродовж восьми років служби в адміністрації президента Сєчін часто першим приходив й останнім йшов. «Наприклад, ніхто в адміністрації не мав часу супроводити президента в аеропорт і зустріти після повернення, але Сєчін мав», — пише російський письменник Міхаіл Зиґар у книжці «Вся кремльовская рать». «Поінформовані джерела стверджують, що Сєчін як той кіборг. Він може цілими днями не спати і працює стоячи; подейкують, що він навіть сам себе вилікував від раку».

Усього за кілька років під час першого президентського терміну Путін призначив Сєчіна — людину з нульовим досвідом у нафтовій галузі — на другу, на додачу до заступника голови адміністрації президента, посаду: тепер Сєчін був також головою правління «Роснєфті», найбільшої державної нафтової компанії у найбільш прибутковій і стратегічній галузі з-поміж усіх галузей російської промисловості. Відповідно до деяких, проведених постфактум виданням «Економіст» досліджень, почасти думка поставити свого силовика на чолі найкращого державного нафтового активу виникла через «готовність Сєчіна завдавати болю опонентам». Ця готовність або, можливо, природна схильність була засадничим принципом управління Сєчіна «Роснєфтью». За допомогою усіх цих вправних американських, британських, німецьких і французьких банкірів йому вдалося проковтнути майже всю, до останньої крихти, єдину російську технологічно спроможну нафтову компанію «ЮКОС» (зупинися на мить, щоб усміхнутися, Іґоре!). Він також переконав Путіна, що їхній старий затятий ворог, очільник «ЮКОСа» Міхаіл Ходорковскій має згнити у в’язниці. За цю енергійну зворотну приватизацію він отримав добрячу винагороду. 2008-го, коли Путін перебрався в кабінет прем’єр-міністра, щоб перечекати до наступних президентських виборів, він призначив Сєчіна заступником