Читати книгу - "1795, Ніклас Натт-о-Даг"

Мугикаючи пісеньку, дівчина плете на прощання вінок із пурпурних квітів і темно-зеленого листя, сподіваючись, що він зігріватиме цей клаптик землі хоча би до Нового року.

7.

Сетон шкребе зарослий колючою щетиною шрам і в ти­сячний раз оглядає покої, у яких його поселив Ансельм Булін в очікуванні рішення провідних членів ордену. Тюко вже жалкує, що попросив Буліна про допомогу: тепер уже всім відомо, що поліційне управління цікавиться його минулим, а братство надто цінує стриманість та обережність. Бовдур і курдупель тримають його на короткому повідку, і цього може виявитися достатньо, щоб від Сетона відцуралися і були відкинуті всі попередні обіцянки. Схоже, члени ордену хоча б у цьому цілком суголосні.

Тюко прикро до гіркоти в роті, та, правду кажучи, він не особливо здивований. Немає сенсу чекати допомоги від інших, покладатись треба тільки на самого себе. Завдяки його власній винахідливості та малюнку кульгавого пальта хлопець таки прийшов сюди. Дівчина тепер у Сетона, щоправда, у такому жалюгідному стані вона навряд чи чогось варта.

Проте зараз Тюко чекає на фахівця, походжає туди-­сюди і щомиті поглядає на кишеньковий годинник, що придбав на заміну попередньому, відданому у заставу. Двері відчиняються, і слуга Буліна приводить гостя, що мало не запізнився. Сетон змірює молодого чоловіка досвідченим оком. Убрання на ньому заношене, погляд лестивий. Гість низько кланяється у відповідь на слова Тюко:

— Моє шанування! Можливо, ми вже колись зустрічалися. Минулого року мій підопічний Ерік Тре-Русур перебував на лікуванні в Данвінкені. Моє ім’я Тюко Сетон.

Пересічне обличчя лікаря Сетонові нічого не говорить. Та й лікар теж не пригадує, щоби колись перетинався з Тюко, але із ввічливості морщить чоло, ніби пригадуючи.

— Пана Тре-Русура я бачив, коли навчався у професора Гаґстрема. Наскільки я тоді зрозумів, то був безнадійний випадок, який, до того ж, неабияк ускладнив прибирання божевільні.

Лікар ніяково відводить погляд і шарпає затертий манжет.

— Прошу пробачення за грубе висловлювання. Це наслідок тривалого перебування в медичному середовищі. У нас доволі брутальний жаргон, який, гадаю, використовується, щоби приховати справжні почуття. Запевняю, що насправді я хотів висловити лише турботу.

— Турбота нас об’єднує. Ким би ми були без любові до ближнього? Щойно не стало бідолашного Еріка, як життя доручило мені опікуватися ще однією знедоленою особою.

— Тож пан викликав мене для консультації?

— Саме так.

Сетон дає лікареві декілька монет і відчиняє двері до сусідньої кімнати. На ліжку сидить дівчина у самій лише нічній сорочці. Її підтримує за плечі служниця, намагаючись напоїти, коли ж Сетон подає знак, вона виходить. Лікар начіпляє окуляри, якими обзавівся не стільки за потреби, як із поваги до свого наставника, закочує рукави і піднімає брову.

— Можемо починати?

— Авжеж. Прошу вас одразу все коментувати.

Лікар якийсь час розглядає дівчину критичним поглядом.

— Отож, дівчині десь від п’ятнадцяти до двадцяти років. Точніше визначити вік важко, бо обличчя геть позбавлене виразу.

Лікар по черзі піднімає ноги і руки дівчини, оглядає живіт і спину.

— Вона й досі в непоганій формі, попри всі негаразди. Рухи плавні, як і годиться для її віку, помітних ушкоджень немає. На шкірі живота розтяжки від недавньої вагітності.

Чоловік проводить рукою перед застиглим обличчям дів­чини, спершу повільно, а тоді різко — із боку у бік і по діагоналі. Жодної реакції. Тоді повертає її голову до вікна і до стіни.

— Вона не бачить, бо погляд не фіксується. Зіниці не звужуються і не розширюються.

Лікар пальцями намацуює на шиї судину і рахує удари пульсу, поглядаючи на кишеньковий годинник. Піднімає одну руку дівчини і відпускає — рука падає. Тоді якийсь час сидить, задумавшись, і різко, без попередження, щипає дівчину за бік.

— Серце міцне, удари рівномірні, частота пульсу відповідають її віку. Раптові стимули не чинять жодного впливу.

Лікар знімає окуляри, ретельно протирає скельця кінцем краватки, обережно кладе їх назад до кишені камізельки і звертається до Сетона:

— Дозвольте спитати, що саме призвело до цього стану?

— Скажімо так — жахливе потрясіння.

— Коли це сталося?

— Минулої зими.

Лікар із розумінням киває, ніби саме це й очікував почути.

— Я так і думав. Свідомість, чи то пак душа, залишила свою домівку. Для лікування таких станів потрібно завдати тілу сильного подразнення, щоби свідомість повернулася. Колись таких хворих навмисно заражали коростою, але тепер у нас є сучасніші методи: пацієнта швидко крутять по колу на ліжку-каруселі. Це вселяє в них такий жах, що божевілля відступає і людина повертається до тями. Це неабияке видовище, справжній тріумф механіки. Я сам якось нарахував понад сто двадцять обертів за хвилину. Від такого прискорення вся кров кидається до голови, навіть витікає з очей, як сльози.

— І пацієнти покидають це ліжко здоровими і неушкодженими?

Лікар якусь хвилину вагається.

— Механізм досить новий. Звісно ж, потрібен час, щоби відпрацювати методику. До того ж, навіть найкращі ліки ніколи не гарантують позитивний ефект. Кожна душевна недуга має свої особливості. Незаперечним є лише той факт, що цей метод творить дива у тих випадках, коли не допомагають проносні. Якщо потрібно, я можу домовитися про час.

Сетон тре жорстке підборіддя.

— Гадаю, поки що моя підопічна обійдеться без ліжка-­каруселі. Однак запевняю вас, що ваші слова змусили мене задуматися. Тож кошти витрачено на консультацію не даремно.

Тюко проводжає лікаря до дверей.

— І ще одна річ, пане лікарю… Оскільки вам тепер відомо, де я мешкаю, я, зі свого боку, довідався, де проживає­те ви. Тож прошу вас забути мою адресу, тоді і я забуду вашу.

8.

Дорогу знайти нескладно, кожен констапель знає, де шукати гернгутерів. Їхній пастор-місіонер Свала вже багато років щовечора проповідує у Місті-між-мостами під світлом ліхтаря в оточенні невеликої купки вірних, аж поки поліціянти, як зазвичай, проганяють їх геть звідти. Усім також відомо, де збирається громада, хоча мало хто сам туди навідується. Землі цього маєтку простягаються від тінистої алеї, що огинає парк Кунґстредґорден і тягнеться аж до набережної Котячого моря поблизу площі Пакарторґет.

Гернгутери займають садибу ще з початку століття: тоді їх толерували тому, що їх мало, а тепер, навпаки,— через те, що їх стало багато. Їхня віра поширилася серед найрізноманітніших прошарків суспільства, нехтуючи усіма заборонами. У лавах гернгутерів бідні й багаті, старі й молоді, є навіть представники королівського двору. Що й казати, навіть удова короля і сам король Ґустав Адольф цікавилися цією єрессю. Ось чому лютеранські пастори клянуть своїх парафіян під час проповідей, погрожуючи їм судним днем.

Еміль Вінґе знову — і вкотре! — минає церкву Святого Якуба і зачинений палац Незрівнянний, що дивиться на нього сліпими вікнами. Будівля тиха, як ніколи, лише в театрі точаться суперечки про осінній репертуар, а всі репе­тиції відкладено доти, доки буде досягнута згода. За муром розлігся порожній парк Кунґстредґорден, вітер позбивав усе листя в мокрі кучугури по кутах. Вінґе піднімає комір, щулиться і нахиляє голову, щоби хоч трохи врятуватися від холоду.

Головна будівля —