Читати книгу - "Кароока, Mary Uanni"

– Готові? – вона обернулася до дівчат, які збуджено шикувалися позаду.

Єва зробила вигляд, що збирається кинути, а потім зупинилася. Дівчата засміялися, і тоді вона нарешті кинула букет. Він підлетів у повітря, зробив один переворот – і…

– Ой! – Маша зловила його прямо руками, а всі інші дівчата встигли відскочити в боки.

Єва, Лука і всі присутні подивилися на неї, а потім за її спиною щось шелеснуло. Всі повернулися і побачили, що позаду на одному коліні стояв Шпак… тобто Саша. Він тримав у руках коробочку з каблучкою і виглядав не менш здивованим за всіх.

– Напевно, треба перестати його так називати, – шепнула Єва Луку.

Лука усміхнувся:

– Думаю, після цього моменту він і сам перестане бути просто «Шпаком».

Коли всі привітання, обійми та радісні вигуки вщухли, Лука взяв Єву за руку і повів до дому, який стояв біля лісу.

– Це наш дім, – сказав він, коли вони зупинилися біля вхідних дверей.

Єва широко розкрила очі, обвела поглядом двоповерхову будівлю з дерева, з вікнами, через які виднілися затишні кімнати, оздоблені так, ніби тут вже давно жила сім'я.

– Тут… вже все облаштовано? – прошепотіла вона.

– Так, – Лука обережно відчинив двері і провів її всередину. – Ми починаємо наше життя тут, у цьому домі. Ти колись мріяла про місце, де буде багато світла, велика кухня, кімнати для дітей і двір із гойдалками. Ось воно. А ззаду поле з ромашками які  саджав кожного дня на протязі п'яти років.

Єва була настільки приголомшена, що не могла підібрати слів. Вона обережно пройшлася по кімнаті, торкаючись меблів, дивлячись на фотографії, які вже стояли на полицях. Лука зупинився біля великого кута у вітальні, де було складено купу пакунків.

– Ну що, це наша шлюбна ніч, – сказав він з лукавою посмішкою. – І я хочу дещо зробити, Єво.

Вона обернулася до нього, її очі блищали від цікавості та щастя.

– Що саме? – з усмішкою запитала вона, прекрасно розуміючи, про що він.

Лука нахилився і прошепотів:

– Відкрити всі подарунки.

Єва розсміялася, а потім разом із ним побігла до купи пакунків, розриваючи обгортки, сміючись і радіючи кожній дрібниці.

Тим часом Лія забрала Роню на ночівлю, обіцяючи влаштувати їй справжню СПА-вечірку.

Це була ніч, сповнена щастя, любові й початку чогось неймовірного.

Їхнього нового життя.

Минуло п’ять років.

Єва лежала в палаті пологового будинку, притискаючи руку до живота. Вона вже знала цей біль, звикла до нього, хоча, чесно кажучи, звикнути до пологів неможливо. Акушерка, що заходила вже втретє за останні п’ятнадцять хвилин, весело підморгнула:

— О, наша часта гостя знову у справі. Єво, ти й справді вирішила встановити рекорд?

— Дуже смішно, — прошипіла Єва, витираючи піт із чола. — Де, чорт забирай, мій чоловік?!

І саме в цю мить двері різко відчинилися, і в палату, запиханий, захеканий, розпатланий, влетів Лука. Волосся скуйовджене, сорочка наполовину випала з джинсів, а очі горять від паніки.

— Я тут! Я тут! Боже, вибач, затримався! Застряг у заторі, потім…

— Де ти був, коли з мене лізе наш син?! — загорлала вона так, що, здавалося, зупинився час. Лікарі нервово заусміхалися, акушерка відступила до стіни, а Лука покірно підскочив до дружини, хапаючи її за руку.

— Дихай, кохана, я тут. Я з тобою. Тримайся, — він ніжно провів рукою по її спітнілому лобу, і Єва миттєво схопила його за футболку.

— Якщо я не виживу, знай: я залишу тобі список усіх людей, яких ти маєш знайти і покарати! — прохрипіла вона.

— Ми виживемо, ти впораєшся, — Лука поцілував її руку і сів поруч. — І наш син народиться найкращим у світі.

І справді, після ще кількох хвилин зусиль, сліз, криків, прокльонів на адресу Луки, який «більше ніколи до неї не доторкнеться», та обіцянок медсестрам «це точно останній раз», палату наповнив дзвінкий дитячий плач.

Єва важко дихала, змучена, але щаслива. Їй поклали на груди маленьке, тепле, неймовірно рідне створіння. Лука, затамувавши подих, подивився на сина і не зміг стримати сліз.

— Він... він ідеальний, — прошепотів він, боячись злякати цей чарівний момент.

Єва посміхнулася, погладжуючи крихітну голівку немовляти.

— Ти так казав і в минулі рази. Наш.

Повернення додому

За кілька днів, коли вони нарешті повернулися додому, перед Євою відкрився справжній хаос. На порозі стояло четеро, а в кожного — очі, повні захвату.

— МААААААА! — закричали вони в унісон, і всі разом кинулися до неї, але Лука загородив собою дружину з немовлям.

— Тихо! Спокійно! Мама тільки народила!

— То він справжній? — найменша дівчинка, Софія, потягнулася до братика. — Чи то знову лялька, як минулого разу?

Єва глянула на Луку.

— Що?! Вони гралися лялькою, думаючи, що це немовля?

— Нууу… я вирішив, що так буде простіше пояснити, — знітився Лука.

— Тату, а коли він почне ходити? — запитав середній син, Макс.

— Та дайте йому хоч поплакати спочатку! — засміялася Єва і ступила через поріг.

— Діти, ми вдома.

І справді, вони були вдома. В своєму домі. В своїй великій, галасливій, шаленій родині. Мрія здійснилася!

***

Ранок у будинку Туманових почався, як завжди, з легкої метушні. Єва встигала все: одночасно одягати молодших, перевіряти, чи всі зібрали рюкзаки, і сварити Луку за те, що той знову заховав її папку з важливими документами.

— Рудик, відвези Роню до коледжу, Полю, Софію і Макса — до школи, а мене в Fye. Посиди з крихіткою. Я скоро повернуся, — швидко промовила вона, застібаючи сережку.

Лука, що сидів за кухонним столом із чашкою кави, зробив ображене обличчя:

— Люба, нащо тобі в офіс, я ж дав тобі вихідний.

Єва зітхнула, нахилилася і швидко поцілувала його в лоба:

— Там справа з’явилася, треба розслідувати.

— Ага, «справа». Я ж знаю, що ти навіть у відпустці не сидиш спокійно! — пробурчав він, але все одно усміхнувся і почав допомагати Поліні зав’язувати шнурки.