Читати книгу - "Не укладай угоду з демоном! , Вікторія Фед"

Я все здала!

П’ять золотих, чекайте на мене, я вже йду!

— Вітаю, подруго! — Амелія була поряд, коли я побачила, що вивісили список. — Це треба відсвяткувати! До речі, сьогодні пʼятниця і дівчата з моєї групи збираються йти в кавʼярню. Ти підеш?

Я була така щаслива, що навіть на край світу готова була летіти. Але кавʼярня звучала ще краще.

— Звісно!

За двадцять хвилин ми, а було на четверо, вже сиділи за великим столом у “Чорному коті” — затишному місці, яке обожнювали адепти. У повітрі пахло кавою, корицею та свіжою випічкою.

Я була тут вперше, хоча Амелія кликала мене вже кілька разів сюди. А я все кудись бігла і постійно поспішала. А ось так просто взяти і розслабитись в мене ні разу не виходило за ці пару років навчання в Академії.

Так буває, коли немає стабільності і ти не знаєш, що буде з тобою завтра.

— Ти не уявляєш, які тут тістечка! — захоплено промовила Ліана, підсовуючи мені меню.

Ліана була тією, кого можна було б назвати справжньою аристократкою — не через титули, а через саму манеру поведінки. Вона завжди виглядала так, ніби щойно зійшла зі сторінок дорогого журналу: бездоганно вкладене темно-русяве волосся, стриманий макіяж, прямий погляд медово-карих очей. Її стиль одягу був вишуканим навіть у межах академічної форми — легкі прикраси, точні акценти в аксесуарах, трохи парфуму з нотками ванілі та жасмину.

А ще з нами була Аделаїда, або Ада. Вона була яскравою, гучною і дуже прямолінійною. Її виразні зелені очі постійно блищали азартом, а коротке руде волосся ніколи не лежало рівно, завжди трохи скуйовджене. Вона носила форму так, ніби спеціально порушувала всі правила — трохи розстібнутий комір, закочені рукави, крихітні срібні сережки, що суперечили академічним вимогам.

Я не була особливо близькою з ними, бо рідко мала змогу на такі походеньки в кав’ярні. Але, напевно, настав час наздогнати втрачене.

Повітря було наповнене ароматом чогось медового — напевно, це той самий пиріг, що його так нахвалювала Амелія.

Я взяла з рук Ліани меню, кивнула їй у подяку і пробіглася очима по стравам. Так, що б це вибрати?

— Я вже не можу дочекатися канікул, — зітхнула Ада, поки нам приносили напої. — Додому хочу…

— Так навчання лише почалося, — посміюючись відповіла Амелія.

— Мене там Марв чекає, — зізналася Ада, і на її щоках з’явився легкий рум’янець. — Він мені зробив пропозицію…

— І ти мовчала?! — закричали Амелія та Ліана в унісон.

Я лише гірко посміхнулася, роблячи вигляд, що уважно вивчаю меню.

У когось пропозиція, у когось кохання… а мене просто поставили перед фактом: «Звикай до думки, що ти моя». Напевно, мені просто боляче усвідомлювати, що якби не це кляте татуювання, лорд НоʼКсаріс навіть не глянув би в мій бік. Треба реально дивитися на речі, а не літати в рожевих мріях. Він демон не мого польоту…

Ні, сьогодні я не буду думати про ректора!

— Просто все сталося так несподівано, що я навіть сама до кінця не вірила, — Ада посміхнулася. — А вчора отримала від нього листа, що він мене чекає…

— Селесто, а в тебе хтось є? —раптом запитала Ліана.

— Ні…

— Є! — синхронно відповіли з Амелією.

Я метнула на подругу погрозливий погляд: «Тільки спробуй!» — а вона у відповідь лише хитро всміхнулася: «І що ти мені зробиш?»

— То так чи ні? — сміючись перепитала Ада.

— Нікого немає, — відповіла я, і на моє щастя, Амелія не стала нічого розповідати.

— Нічого, все ще попереду, а взагалі можна навіть класно жити без чоловіків, — заявила Ліана.

Амелія здивовано подивилася на подругу.

— І коли це ти стала заклинателькою рівності?

Заклинательками рівності називали жінок, які боролися за рівність між чоловіками і жінками.

Метр-хранитель «Чорного кота» приніс нам наші напої. Я замовила собі полуничний морс. Прохолодний і освіжаючий. Саме те, що мені зараз потрібно.

— Дуже дякуємо, — синхронно подякували ми чоловікові.

Він кивнув і відійшов.

— Від сьогодні і стала, — буркнула Ліана, відпиваючи свій чай.

— Ого, а як так різко? — примружилася Ада. — Ти ж ще минулого тижня мліла від того мага з кафедри некромантії.

Некромант? Це якось не вписувалося в мою картину світу. Красива, світла Ліана — і темний некромант?

— Мліла не від нього, а від його голосу! — обурилася Ліана. — Це ж різні речі!

— Угу, а ще від його рук, плечей, очей і… чогось ще, що ти постійно розглядала, — хихотнула Амелія.

— Ну добре, він справді красивий, але! — Ліана грюкнула по столу, — чоловіки переоцінені!

— Ой, почалося, — я закотила очі.

— Ні, серйозно, подивіться: що ми отримуємо в стосунках? Головний біль, зайві нерви, сиве волосся, а потім ще й доводиться їм сорочки прасувати!

— У тебе був хлопець, який змушував тебе прасувати йому сорочки? — здивувалася Ада.

— Ні, але я бачила, як це робить моя мама! — Ліана зітхнула. — Який сенс від чоловіка, якщо він не вміє погладити власний одяг?

— Ну, є й такі, що вміють, — припустила я.

— Ага, а ще є дракони-вегетаріанці, — пирхнула Ліана.

— Я б не була така категорична, — протягнула Амелія, загадково усміхаючись.

— Звісно, не була б, бо в тебе є той, хто готовий заради тебе на все, — Ліана підняла брову.

— Ну, є таке, — з удаваною скромністю відповіла подруга.

Цікаво, вона розповіла їй, що Алек виявився справжнісіньким принцом?

— От і мовчи! — переможно вигукнула Ліана. — А я ось вирішила, що поки не знайду ідеального, жодних компромісів!

— А який він, твій ідеальний? — поцікавилася я.

— Розумний, красивий, не токсичний, з хорошим почуттям гумору і вмінням готувати, — впевнено відповіла Ліана.

— І де ти такого знайдеш? — засміялася Ада.

— Я не шукаю. Я чекаю, поки він знайде мене!

— Опачки, такі дівулі й без охорони? — раптом пролунав грубий голос.

Я повернула голову й побачила трьох хлопців, які явно не належали до адептів Академії. Високі, широкоплечі, з нахабними усмішками — типові місцеві вуличні магочинці. Так, леді Лісбет постійно називала банди дрібних злочинців, але я ніколи їх не зустрічала. І саме зараз пощастило, як ніколи!