Читати книгу - "Печера"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Він бачив єгеря двічі — тоді, в далекій юності, й тепер, усього кілька тижнів тому, і дивно, що це збіглося з його рішенням ставити Скроя…
Він сидів у самих трусах, голенький перед приходом ночі, і почувався цілком беззахисним.
Слабким і зляканим, як ніколи.
* * *
Першим її почуттям було роздратування. Чому їй нескінченно й безкарно впорскують якусь гидоту, вколюють якусь гидоту, змушують дихати огидною гидотою?! Скільки можна гратися в кіно, з лабетами й пастками, з дурманним газом у верткому балончику?! Вона пожаліється Ковичу, і той здійме такий скандал, що буде мало місця!..
Вона лежала на м’якому. Ба більше — вона лежала в кріслі, ба більше — це знову ж таки було крісло в машині, поряд з водійським сидінням, і назустріч тяглась якась дорога, і в першу мить Паулі здалося, що шибки знову затемнені, та майже одразу з’ясувалося, що просто надворі смеркло. Ніч.
Вона ледве повернула голову.
Водій важко дихав. Вигляд у водія був кепський — блідий, з синцем на півобличчя, Паула відразу зрозуміла, що це НЕ ТОЙ водій. Не той, що сидів за кермом непомітної біленької машини, в якій їхати було всього сімдесят дві хвилини…
Нічого собі, сімдесят дві. Уже ніч давно, й машина — Паула тільки тепер зрозуміла — інша. Спортивна, на таких, здається, проводять перегони по пустелі…
— Отямились? — хрипко запитав водій.
Паула не відповіла. Їй не було страшно — скоріше огидно. Неприємно бути пішаком. М’ячиком у чужій грі.
— Сидіть тихо…
Паула й не збиралася галасувати. Ну їх усіх к чорту.
Заморгав вогник на панелі, буденно задзвонив телефон; Паула поморщилася, звук свердликом угвинтився їй у череп — і не у вуха, що було б природно, а чомусь в очі. Водій нервово смикнувся, схопив слухавку:
— Тут…
Паула заплющила очі. Їй раптом захотілося їсти. Враз і сильно, до запаморочення.
— Ні, — сказав у телефон нервовий водій. — Ні, ні… А якою ціною?! Усі там лишилися… Ні, я й так заробив довічний ізолятор, ідіть ви всі в…
Паула здивовано підняла голову. Треба ж, яке кумедне слово знає носій синця.
Довге світло фар стрибало, то втикаючись у землю, то висвічуючи довгу й вузьку давно неїжджену дорогу і соснові стовбури праворуч і ліворуч, неначе паркан. Машина котилася вперед і вперед, практично некерована, бо водій притискав до вуха слухавку й ледь притримував кермо:
— Так! Не знаю… Висилайте. Висилайте, я вам кажу… не пробитися. Ні, ні…
Слухавка дзюрчала, як дзюрчить у спекотний день ласкавий струмочок. Паула чомусь їй не вірила — водій не вірив теж.
— Якщо за півдоби… не витягнете… буде пізно. Зовсім.
Клацання кнопки обірвало розмову — і Паулі тепер тільки стало страшно. Можливо, від слова «пізно». А можливо, від слова «зовсім».
Бо обидва ці слова не залишали лазівок.
У кіно це називалося «наручники». Паула дивилась на них, як на дивовижу; водій відвертався, щоб не стрічатися з нею очима.
Був світанок; машина стояла посеред лісу, у заростях якихось колючих кущів. Останні півгодини водій щораз частіше клював носом, а потім сказав, що все, годі. Паула було зраділа, та з’ясувалося, що водій усього-на-всього зібрався поспати, а Паулу, щоб не втекла, прикував до ручки дверей — наче брелок…
Вона навіть не знала, як його звуть. І їй не судилося про це довідатись — ніколи.
Помалу вставало сонце; з опущеного вікна тягло вологою, свіжістю, всіма літніми ранковими запахами, десь стукотів дятел, десь доспівував пісню соловейко, далеко, інтимно… Паула бездумно дивилася крізь плетиво зелені, їй здавалося, що вона опинилася в чужому часі, на чужому місці, не у своєму тілі, тим більше що руки незабаром затерпнуть…
Маячня. Наче якийсь з давніх Тританових тестів затягся, й Паула сидить перед об’ємним екраном, і там їй показують чуже безглузде життя…
Сплячий водій зітхнув. Дивно, переривчасто; ще не збагнувши причини, Паула вже похолола.
Відкинуте сидіння дозволяло влаштуватися майже з комфортом; водій лежав на спині, ледь розімкнувши тонкі губи, Паула подумала, що йому не більше тридцяти і що синець чорнішає, об що ж, цікаво, він угатився пикою…
Водій застогнав. Коротко й глухо, і задихав швидко й ритмічно, і повіки засмикалися.
Паула несвідомо потяглася до нього — скільки дозволяв браслет наручників. Потяглася — й одразу сахнулася.
«Коли сплячий у Печері, в нього геть інше обличчя»… Хто це сказав?..
Водій із синцем мандрував зараз по коридорах, затягнутих мерехтливими полотнищами лишайників. І був украй напружений. А ким він може бути ТАМ, байдуже подумала Паула. Схруль? Зелений? Чи коричневий? Барбак?
Водієві груди ходили ходором. Запечені губи напіввідкрились, але зуби були стиснуті, й тому повітрю доводилося навіть не сичати, а свистіти, прориваючись у легені. Паула зробила рух, щоб розбудити сплячого, і навіть дотяглася до його плеча, проте одразу ж одсмикнула руку. М’язи були тверді мов камінь, та й усе одно його зараз не розбудиш. Того, хто бродить у Печері, не розбудиш ніяк, інакше все було б занадто просто…
Паулі залишалося тільки чекати.
Сонце підіймалося вище. На вологу траву лягали плями світла; по запиленій вітровій шибі повзла муха.
Водій почав дихати спокійніше. Ніздрі роздувались, у якусь мить Паулі здалося, що вона дивиться не на людське обличчя, а на насторожену схрулячу морду; вона відсунулася — гидливо й зі страхом. І остаточно було вирішила не дивитися на сплячого, проте дивитися на муху, що повзала по вітровій шибі, було ще гидкіше.
Пауза. Якусь хвилину водій, здавалося, геть не дихав; потім на його тонкі губи лягла вдоволена гримаса, яку Паула при всьому бажанні не могла б назвати усмішкою. Схрулі не сміються.
Вона чекала, що сплячий почне плямкати й пускати слину, поглинаючи неіснуючу в зовнішньому світі здобич; вона не здивувалася б найогиднішим деталям, але водій просто лежав розслабившись, і лице його знову було просто людським змученим лицем. Паула вирішила, що він покинув коридори Печери і зараз прокинеться.
Мить. Тільки мить для раптової зміни. Ніздрі сплячого здригнулись, очні яблука заметалися під жовтими сухими повіками, у наступну секунду Паула на власні очі побачила, як світле, коротко стрижене волосся водія стає сторч.
Його страх змусив її сахнутися, вдарившись об дверцята.
Тепер той, у Печері, тікав. Той, що був у Печері, зараз мчав стрімголов, але сплячий водій не вмів зрушитися з місця. М’язи його здригалися, груди стрибали, й бігали заплющені очі — та й годі; Паула хотіла відвести погляд
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Печера», після закриття браузера.