Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том II"

— Ні, оце вперше.

— Ясно. Ну нічого, знатимеш… Своє барахло скидай. На ось корабельну робу — штани й сорочка, це — тільняшка. І одягайся зараз, бо в поході працювати доведеться. Відпочивати ніколи буде.

Я швидко переодягся. Все було ніби на мене й шите. І тут я побачив, що цей страшний боцман уміє посміхатись. І обличчя його від цього стало навіть приязним.

— Це Влас Микитович про тебе подбав, — пояснив він, смикаючи мене за рукав. — Заздалегідь наказав пошити… Візьми ось гумові чоботи і зюйдвестку. Це як шторм буде…

В цю мить задзвенів ручний телеграф, і з капітанського містка пролунав голос дяді Власа:

— По місцях стояти, зі швартових зніматись!

— Давай на корму, — сказав боцман. — Будеш приймати й-віддавати кінці. Тільки за борт не впади.

Крутим дерев'яним трапиком я вискочив услід за боцманом на верхню палубу й побіг на корму.

— Віддати правий кормовий!

Я миттю зняв з причальної тумби швартовий кінець.

— Віддати лівий!..

Я зняв і лівий і, стрибнувши на палубу, доповів:

— За кормою чисто!

Ніхто мене цьому не вчив, і я навіть не був певен, що обов'язково треба доповідати, але я бачив і чув, як це роблять матроси військових кораблів, і вирішив наслідувати їхній приклад.

Мені здалося, що дядя Влас коротко й виразно глянув на боцмана, який стояв тут же на палубі, а боцман — на дядю Власа, і обоє вони приховали усмішки. Я почервонів. Мабуть, даремно вигукнув оте: «За кормою чисто!» Але ні, дядя Влас відповів мені:

— Єсть, за кормою чисто!

Знову м'яко і милозвучно дзеленькнув телеграф, і дядя Влас нахилився над переговорною трубою, з допомогою якої він розмовляв з машинним відділом.

— Малий вперед…

Швидше завертівся гвинт за кормою, збиваючи та женучи від себе білі буруни. Шхуна здригнулася, ожила і рушила назустріч хвилям, що котилися до берега.

— Повний вперед! — знову почув я, але вже не так виразно. Може тому, що тепер уже голос тонув у гомоні моторів, а може тому, що й сам я занімів та оглух від хвилювання. Ще б пак! Я іду в море! Вперше у своєму житті іду в море не пасажиром, а членом екіпажу, юнгою!..

На мені справжній морський одяг. Я вже виконав перший наказ шкіпера шхуни — віддав кінці. Що мені робити далі?.. Я готовий все виконувати швидко і так, як треба.

А берег віддалявся. За кормою лишилось місто, і я вже не міг навіть вгадати того місця, де стояв наш будинок. У груди дув зустрічний вітер. Коли шхуна билася форштевнем об гривасту хвилю, від носа до корми прозорим віялом летіли дрібні солоні бризки. Навколо нас гойдалося море, живе, велике й могутнє…

Наступного дня, коли я ще солодко спав під одноманітне буркотіння мотора і хлюпання хвиль за бортами, мене розбудив боцман.

— Вставай, юнго. Сьогодні тобі чергувати на камбузі. Іди в розпорядження кока.

Спросонку я спершу й не втямив, що від мене хоче оцей коротконогий, бровастий Котигорошко.

— То як: сам устанеш чи підйомний кран тобі викликати?.. Я зрозумів, що далі баритись не можна й секунди. Схопився, ніби підкинутий пружиною, нашвидкуруч умився, одягся й побіг до камбуза.

Тут уже порався кок Гриша в білій — набакир — шапочці і в білому фартусі. Гришу я вже трохи взнав. Він веселий і добре грає на гітарі.

— Давай, давай! — замахав Гриша рукою, побачивши мене. — А то з сніданком запізнимось. Надівай оцей фартух та чисть картоплю. Тільки швиденько.

Він навіть не спитав мене, чи вмію я чистити картоплю. А якщо казати правду, то я ніколи в житті не чистив ні швиденько, ні поволі. Їв готову — смажену, варену, товчену — ту, яку мама подавала на стіл, і ніколи не задумувався, як її готують.

І ось я сидів на низенькому розкарякуватому стільцеві, в довгому, аж до п'ят, фартусі, з довжелезним ножакою в руці. І чистив картоплю.

Чистив?..

Ні, це не те слово. Я нівечив її: то відрізав півбока, то ледве зшкрябував шкірочку, то довго копирсався в якомусь вічкові. Кинувши оком на мене, Гриша обурено вигукнув:

— Та що ж це ти над картоплею знущаєшся?.. Е, та в тебе, я бачу, руки не туди стоять. Оце так помічника мені боцман прислав, спасибі йому!..

Я відчув, що червонію, і ледве видушив з себе:

— Я не вмію… Школи не чистив…

— Що?.. Ніколи картоплі не чистив? А як же ти на світі живеш? Хіба й матері не допомагаєш?

— Ні-і…

— Фюіть!.. — свиснув Гриша. — Тоді важко тобі в нас буде. На нашій шхуні всі і все уміють… Давай покажу. Дивись, як треба…

Він вихопив у мене ніж, взяв картоплину, і не встиг я й оком змигнути, як вона вже лежала в нього на долоні — біленька, чистенька, кругленька, хоч сиру їж.

Однак як я не намагався наслідувати Гришу, нічого у мене поки що не виходило. Але все ж почав вправніше зрізувати лушпайки.

Здавалося б, що то за робота — картоплю чистити? Але поки я Щ кляту, таки перечистив, то весь упрів. У мене боліли пучки пальців, болів поперек, наче в спину дрючка ввігнали.

Я заходився мити руки. Але, виявилось, поквапився.

— А