Читати книгу - "Вибрані твори в двох томах. Том II"

Мені було якось дивно й цікаво слухати Ілька.

Я знав, що в нього і в Настусі була мама, ще молода і дуже вродлива жінка. Жили вони й тоді бідно, бо тато після фронтових ран часто лежав у лікарні. Спершу йому двічі різали одну ногу, а потім відрізали й другу… І коли він, нарешті, повернувся з лікарні без обох ніг, Ількова й Настусина мама кудись поїхала та й не повертається. І живуть вони тепер тільки втрьох. Про свою маму Ілько згадувати не любить.

Я ще ніколи не задумувався, як житиму і що робитиму, коли зароблятиму гроші. Гроші у нас завжди є, і ми завжди купуємо що кому треба. А у мами стільки всяких платтів, що вже і в шафі не вміщаються, і вона лається з татком за те, що він досі не купив ще одну шафу…

Мені стало жаль Ілька. І його тата. І його сестрички Настусі, у якої навіть немає платтячка та черевичків… У мене промайнула думка, щоб віддати Ількові й решту своїх грошей. Але одразу ж я передумав віддавати, бо все одно така сума йому не допоможе…

— А я дома ще й табеля свого не показував, — сказав Ілько. — Тато побачить, що двійки, — кричатиме. А мені не хочеться, щоб він кричав, бо знову Настуся плакатиме. Мене лають, а вона, дурненька, плаче… Одну двійку перероблю на трійку, а тоді вже й покажу. А потім знову виправлю на двійку, як і було, щоб у школі не влетіло… Ну, давай ще раз покуримо та й додому. Бо мені ще треба по хазяйству поратись…

Мама вже сердилась, що мене так довго немає. Але коли я показав квиток, одразу ж заспокоїлась і почала збирати мене в море. Вона вже остаточно примирилась з тим, що я піду на шхуні, тільки взяла з дяді Власа слово, що він з мене очей не зводитиме.

Збирала вона мене в море ретельно. А над усе турбувалася, щоб я там не мерз. Витягла з шафи мої теплі сорочки, вовняні шкарпетки, приготувала зимове пальто і шапку, поклала до чемодана плетені рукавички, шерстяний шарф.

— Моряки — люди звичні, — повчала мама. — Їм все одно, що холодно, що жарко. А ти бережи себе, щоб не простудився… А лікар у них на шхуні є?.. — раптом аж зупинилася мама.

— Аякже! — впевнено сказав я, хоч і сам до ладу не знав, є там лікар чи немає. — Яке ж судно виходить у море без лікаря?!

Ці слова заспокоїли маму, однак вона сказала:

— Знаємо тих лікарів!.. Візьми ось краще з собою. Це — від голови… Це — від нежиті… А ось це, коли горло, не дай бог, заболить. А це — від живота… Я тобі понадписую. І не забувай смоктати полівітаміни, по дві таблетки в день.

Прийшов дядя Влас, веселий, жвавий, увесь пропахлий морем.

— Ого-го! Та ви Левка ніби на Північний полюс виряджаєте!.. А втім, є таке прислів'я: ідеш у море на тиждень, бери харчів на три.

Мама просяяла, що дядя Влас її підтримав, і сказала мені таким тоном, ніби я їй щось заперечував:

— Ото чуєш?.. Я знаю, що роблю!

Всю ніч мені верзлось щось таке, що й на голову не натягнеш. Я часто прокидався. І тоді одразу ж припадав до вікна: чи не світає? І дослухався сторожко: чи не встав уже дядя Влас?…

Але зрештою заснув таки міцно. Бо не одразу дійшов до моєї свідомості дужий голос дяді Власа:

— Гей, юнго! Пора на вахту!

Я схопився як опечений. Швиденько вмився, вкинув щось у рот і сказав, що готовий хоч і на полюс.

— Ми Прибоя візьмемо з собою, — сказав дядя Влас. — Нехай оморячується.

Всі троє вийшли з хати.

Сонце ще не зійшло, хоч край неба вже зарожевів. День обіцяв бути чудовим. Дихалось легко, і ми йшли швидко.

Шхуна погойдувалась на воді біля причалу, ніби обновлена. Та її й справді обновили невтомні матроські руки. Команда пофарбувала борти, помила дерев'яну палубу і брезентові чохли на двох шлюпках-«тузиках», що стояли по правому й по лівому борту, до блиску надраїла мідні частини.

Хоч судно було рибальське, дядя Влас привчив свій екіпаж до такого ж розпорядку життя і такої ж дисципліни, як на військовому кораблі. Коли він ступив на палубу, боцман доповів, що корабель до походу готовий.

— Оце наш новий член екіпажу, — показав на мене дядя Влас. — Юнга Левко, про якого я вам уже казав. Приймайте його в нашу сім'ю.

Екіпаж шхуни був невеликий: боцман, сигнальник, стерновий, два палубні матроси, два мотористи і кок, який виконував також обов'язки радиста й медичного санітара, коли треба було.

Боцман, коротконогий і широкогрудий, як Котигорошко, мав такі кущуваті навислі брови, що аж дивитись страшно. А коли він заговорив, то в мене й геть мурашки побігли по спині. Досі Я думав: якщо є на світі бас, то це — у дяді Власа. Але у боцмана був такий могутній, громоподібний голос, якого я ще зроду не чув.

— Ходімо, юнго, покажу, де спати будеш.

Крізь вузенький круглий люк ми спустилися в невеликий кубрик. Тут так само, як і на палубі, було чисто й охайно. Стіни біло вилискували. На коричневому лінолеумі під ногами не побачиш жодної порошинки. В мідяшки можна дивитись на себе, як у дзеркало. Ліжка акуратно застелені.

— Оце твоє ліжко, — показав боцман. — Щоб завжди було заправлене. Плавав уже? Знаєш порядки на судні?