Читати книгу - "Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані"

Гальопа два роки працював на руднику. Знаннями на екзаменах він не відзначився, але трудовий стаж дав йому право стати студентом попри конкурс у тринадцять чоловік на місце.

Ще на першому курсі, у колгоспі, ми з Сашком працювали на збиранні кукурудзи. Наші рядки межували. Стомившись, сіли спочити. Пристав «на перекур» також Гайдук. Розбалакались. У хлоп’ячому гурті зайшла мова про дівчат. І Гальопа зізнався, що в Кривому Розі зустрічався з одною медсестрою, навіть жив з нею. Вона тепер надсилає посилки, а то й — гроші. «Дурні баби, — сказав він. — Чи вона гадає: я після університету женюся на ній? Дулю з маком!» Ми зніяковіли, та з фальшивої сором’язливості промовчали. Минав час. Гальопа їздив на канікули до тої дівчини, вона завагітніла. Він умовив зробити аборт і після того відцурався, вдало, на його думку, вистрибнувши з вогню.

Мене це обурювало. Я розповів про цей випадок на зборах, коли Гальопу висували «в керівництво» — головою студкому. Точніше, не розповів докладно, бо вважав: перед колективом не годиться говорити про такі делікатні речі, а сказав, що не голосуватиму за Гальопу. Слово узяв Нудненький, і мене «поставили на місце». Я не зумів довести правоти, переконати. Гайдука ж, який ліг допомогти, на зборах не було.

Я довго не міг змиритися з такою несправедливістю. І зараз вважаю, що Гальопа незаконно посідає місце голови студкому. Хай би навіть він не два, а цілих десять років працював на руднику. Не місце чоловіка красить, не місце…

— Вигнати геть! — ще раз крикнув Гальопа. — Голосувати! Зараз же давайте голосувати!..

Відразу, щоправда, голосувати не стали. Бо хоч Гальопа і вважає себе вожаком, якого мусять слухатись усі, та всі — це колектив, а в колективі кожна особистість має свою думку.

Почалися дебати. Звісно, спочатку виступили профспілкові «штатні» оратори. Говорили про те, що Гончаренко нехтував довір’ям товаришів, пропускав лекції, не ходив на суботники. Витягали на світ білий все, що можна було витягти чорного з поведінки Гончаренка, виливали на його голову бруд, який тільки можна було вилити. Так, Гальопа сказав, що Грицько висловив колись думку: місце в університеті — тим, кому двадцять років, але мудрість їхня сягає за цей вік. І аж ніяк не лушпенкам та лопухам. Хтось згадав, що він висловлювавсь проти суботників та поїздок у колгосп, говорив, що діло студентів — учитися, а не замітати вулиці і збирати кукурудзу… Одні називали його мало не контрреволюціонером, хтось навів слова про «милу соціал-демократичну душечку», інші охрестили примітивною людиною, пасквілянтом, ще інші порівнювали з Климом Самгіним…

Збори стали схожі на важкого чумацького воза, якого Гальопа і Нудненький самотужки силкувалися витягти на круту крем’яну гору. Віз уже був майже на маківці. Ще мент — і… І раптом він вирвався з немічних рук і, ламаючи голоблі, підгайстри, полудрабки, покотився, погуркотів униз…

Коли дебатне колесо закрутилося, наче розігнане крутьоло на льоду, і розпалилися пристрасті, хлопці й Дівчата почали виступати стихійно. І ця маса судила розважливіше й розумніше, особливо хлопці, що мали Життєвий досвід — Охмарбай, Лопух, Лушпенко, Холод… Тут уже почулися голоси про те, що Гончаренко писав листа з чесними намірами і критикував монографію також чесно. Що насправді він виступав не проти особи автора, а з властивою юній натурі відвертістю вказав на недоліки монографії, і що особисті рахунки зводити ні до чого. І взагалі, чи варто людину судити за те, що вона думає? А якщо вона помиляється, то гуртом і треба направляти на пряму путь істини.

На трибуну вийшов Гайдук:

— Гальопа тут сказав, що держава витрачає на кожного з нас п’ять тисяч карбованців, і запропонував вигнати Гончаренка з факультету. На нього ж, товариші, вже витрачено більше половини названої суми. Хто ж поверне ці гроші в казну? Гальопа? Якщо так, я голосуватиму за виключення Гончаренка.

Прокотився сміх.

Це трохи розрядило атмосферу.

Стали міркувати ще тверезіше. І вже більше з’яви лося в судженнях доброзичливості, ніж сліпого гніву. Пристрасті стихли, вихор, що так грізно бушував, якось непомітно розвіявся, мовби й зовсім не здіймався до стелі чорним стовпом…

Аудиторія видихлася, стомилась, уже навіть збайдужіла до всього, порядок денний було вичерпано.

За вікнами стояла глупа ніч.

Хотілося їсти і спати.

Збори винесли Грицькові догану і на тому розійшлися.

Ходжу зараз, як у воду опущений. То збори, то Оля…

Сумно від утрати чогось хорошого, світлого, неповторного. Чи, може, від передчуття утрати?

А тут ще й надворі темно, хмарно, ляповиця…

Люди, наче морська піна в час прибою, киплять, готуються до свята. На вулицях — прапори, лозунги панно…

У місті— святкова піднесеність.

Ми з Цапом-Цапенком другий день сидимо в кабінеті журналістики — оформляємо колону. Настрій не схожий на ту бадьорість барв, що народжується з-під наших пензлів.

Гайдук запрошував на свято в своє Розквітне — до нього ближче, ніж до Засупоївки. Але в таку негоду хіба поткнешся в моїх благеньких черевиках на село? Я й додому через те не їду.

Нудьга…

На факультетському вечорі Олю наче гедзь вкусив:

— Скільки разів я обіцяла не ходити на наші вечори і все не дотримую слова.

— Тобі нецікаво? — розгубився я.

— А що тут цікавого, кого я тут не бачила?

Вона надула губи.

Я занепав духом. Їй, виходить, зі мною сумно. «Чому я такий незугарний, невмілий?» — картав себе. Здалося, винен в усьому я. Як би я хотів приносити коханій дівчині радість і щастя! Та ба! Не дано, мабуть, мені цього вміння. Нездатний я робити людям добро, незугарний у коханні. І від того,