Читати книгу - "Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані"

А однокурсники вважають — у мене все так легко виходить.

— Кажуть, ти щодня пишеш. І де ти береш теми? — спитав одного разу Гальопа.

А воно не пишеться. Отже, я й тут не такий щасливець, як вважають люди. Вони просто помиляються в мені.

Як гірко!

А багато ж хто в цей час радіє, сміється, безжуро коротає дні свої. Учора бачив, як у підворітті цілувалась з якимось молодиком Ляля Сімороз.

— Бережи своє здоров’я, — каже Охмарбай.

— Ех, поспати б оце, — позіхає Іван Лушпенко. Спить він, до речі, з ранку до вечора. Трапляється, що й на лекції не ходить. А прокинеться, потягнеться і каже: «Ех, поспати б оце…»

Мені ж шкода губити дні, жаль проспаних годин, прагну до чогось більшого, вищого у житті і все ж утрачаю багато часу безслідно, назавжди. Вічно якась дрібна метушня, мізерні турботи відволікають від основного, чим мушу займатись, чим повинен не тільки мріяти, а й жити.

Пізно ввечері з Цапом-Цапенком закінчили стіннівку.

Подалися до гуртожитку. А там — співи. У сто тридцять п’ятій зібралися хлопці — Охмарбай, Бриль Слободян, Тосік, Мусік, Гарбузик. І завели, ніби на весіллі…

У нас багато улюблених пісень. Ми їх, мабуть, ніколи й не переспіваємо. Аргат заводить російських, Бриль — білоруських, Охмарбай — казахських, ми — українських. І всі ці пісні як перемиті: народні, терпкі, хвилюючі…

Та є серед улюблених ще улюбленіші — ті, що про нас, журналістів. Одну з них ми часто співаємо на концертах зі сцени, і вона вже стала популярною й на інших факультетах. Називається «Завжди в путі, завжди в дорозі»:

Так, варто жити, думає кожен з нас, овіяний романтикою майбутніх подорожей на Урал, у Сибір, на Волгу… І в снах майорять кореспондентські поїздки, зустрічі… У нас нема в тих краях, куди вирушимо, рідних, батьків, братів, сестер. Зате скільки нових людей зустрінемо! І даруватимемо їм частку свого серця, свого життя. Про нас не розповідатимуть казок, легенд, не складатимуть пісень, та ми не тримаємо курсу на Парнас, а коли треба, станемо й до верстата, поведемо в атаку бійців, як водив колись Сергій Борзенко, як симоновський Синцов, ми в трудових буднях даруватимемо щастя іншим, самі його не відаючи.

Ще є потрібна пісня, яка народилася на факультеті й передається кожному новому поколінню студентів. У ній говориться, що нам не доведеться сидіти, як статистам і бухгалтерам, на одному місці, а все життя роз’їжджати, «колесити» — це так хвилює. Це так красиво!..

Закінчимо цю. А тоді Коля Аргат візьме гітару і почне «Пісню американських журналістів»:

Те, що немає в нас любові,— брехня. Але так кажуть. І ми співаємо, кожен думаючи про свою дівчину.

Доходимо до слів:

Робимо невеличку паузу.

І змигнуть в очах моря, континенти, далекі нічні міста, залиті вогнями, не бачений нами Кейптаун. Не бачений. Та ми його побачимо! Може, не вийдемо на побачення, може, нас розлюблять, що ми часто мандруватимемо по світах, але як це гарно, романтично, чорт візьми!

Співаємо ми задушевно.

Ми не знаємо своєї майбутньої долі. Та віримо: вона мусить бути прекрасною.

…Зранку дощ, мряка. Збираємось на демонстрацію. Біля університету — натовп. Помічаю Олю. Ці дні я майже не зустрічався з нею. І ось, наближаючись, відчуваю якусь солодку хвилю, що оживає в грудях, підкочується, хлюпає до берегів серця.

Оля небайдужа мені, ні. Оля — це все…

Почали шикуватися колони. Мені здалося, що негарно йти поруч з Олею, що всі звертатимуть на нас увагу, дізнаються про мої почуття, а дізнаються — неодмінно розсудять, розведуть. Ох, ця селянська психологія! Як її позбутися?

Лишився з хлопцями.

На демонстрацію прийшли також викладачі — Береговий, Прохоренко, Пустовар, Барабанний… Останній з двома хлопчиками, синами-малюками. У хлопчиків обтерті рукава, заштопані шапчини. Нелегко, мабуть, їхній матері з таким непутящим батьком. Кажуть, що Барабанний був ще й у німецькому полоні. Несолодко йому велося в житті… Стало шкода і дітей цих, і самого Барабанного. І чого його понесло на факультет? Невже він не розуміє, що на цьому полі йому бракує кебети?

А хлопці, баламутні наші хлопці, заводять: