Читати книгу - "Остап Вишня. Невеселе життя, Сергій Анастасійович Гальченко"

ярмі селян, я знаю селян, що пухли з голоду, маючи закопаними десятки пудів хліба. Я знаю селян, що гноїли сотні пудів зерна, тоді, коли навколо їх селяни гинули з голоду. Я знаю селян, що їли своїх дітей, й в них під полом було закопано зерно. Я знаю селян що, маючи в себе корову, свиню й хліб, вони лазили до селян і забирали в них останню макуху. Я знаю селян, що труїли коней у селян, нищили реманент у селян, худобу, палили оселі в селян, вбивали комуністів-селян і сільських активістів селян.

І я знаю селян, що будують нове життя, що прагнуть культури, нищать забобони, темні інстинкти, будують нову соціялістичну батьківщину. Я знаю «політвіддільських» селян, бачив їхню роботу, бачив їхні, жадібні до нового веселі очі, чув їхні пісні і бачив їхні танки. Так після цього я ідеалізуватиму селянство в цілому?

Я ж іще поки що не божевільний!

Ні в якому разі, я, звичайно, не буду твердити, що в цих питаннях я чистий уже «как поцєлуй ребенка». Звичайно, ще єсть залишки лепу, луски від них (цих питань) і т. д. Але я і не в «процесі становления» нового, з цього боку, в мене світогляду «процес становления» закінчився вже. Рештки лепу я віддираю, вимиваю і скидаю з себе. І досить успішно – я це сам і почуваю, і відчуваю.

Я бачу, як за останній час Рад. Україна, переборовши труднощі, пішла вперед по шляху розвитку усіх своїх боків: і господарського, і культурного, як вона перетворюється на культурну, заможню, цвітущу країну.

Хотілося б і мені брати участь і далі в соціялістичному будівництві, не хотілося б гнити десь осторонь од життя, од роботи.

Для цього я маю силу, енергію, хист і бажання.

Остап Вишня

31. XII.33

Камера № 15.

Йосип Гірняк

Спомини

кінець грудня 1933 р. – лютий 1934 р.

У комендантурі тієї установи цербери передали мене разом із своїм нарядом. Молодий семітського типу комендант тут же зайнявся обшуком одягу і мене грішного. Чомусь його дуже зацікавили мої черевики. Він так назнущався над ними, що мало не повідривав каблуків та підошов! Не знайшовши того, чого шукав, повів мене кілька поверхів угору, по встелених килимами коридорах до багатообставленого кабінету начальника Секретного політичного відділу. Високий, середнього віку начальник, назвавши своє прізвище «Долинський», запитав мене: «Ви знаєте, де ви знаходитесь? – і тут же сам сказав: – У ДПУ, а за що – то ви самі знаєте. Чи ви чули, кого заарештували в останні дні з ваших знайомих?»

– Чув, що вчора арештували Остапа Вишню.

Долинський постукав об стіну кулаком, і в кімнату ввійшов дебелий парубійко. Начальник наказав йому обшукати мене, і той знову дуже дбайливо почав шукати того, чого в мене не було. Забрав лише п'єсу Микитенка «Бастилія Божої Матері» і сатиричний скеч Юрія Смолича під заголовком «Державна зрада», який автор написав для естрадного виступу для мене й актриси В. Чистякової. Після цієї процедури Долинський велів відвести мене до тюрми.

У комендантурі тюрми ДПУ мене вже втретє роздягли, позабирали все з кишень та все те, на чому одяг на людині вдержується. Нарешті повели мене в сусідню кімнату. В кімнаті був один табурет, уздовж стіни вузенький стіл, на стіні висіло невеличке дзеркало. Тут, як видно, стригли та брили новоприбулих… Сидячи на табуреті, я приглядався до себе у це капосне дзеркало, а насправді приглядався не до себе, а до всього мого життя… воно пробігало перед моїми очима від дитинства аж до часу, коли я ось тут дивився на себе.

Було вже напевно далеко по півночі, коли зайшов вартовий і повів мене вгору на 4-ий поверх. Ми зупинились перед дверима 48-ої камери. Я переступив поріг і тут же зачинились за мною двері. Це була «одиночка». Залізний тапчан, табурет, такої ж ширини тумба з шухлядою та й славнозвісна «параша». Напроти дверей вікно, замазане сіриною.

Із довгого бездум'я вивів мене різкий гуркіт зовнішніх засувів дверей. Це вартовий кинув на тапчан неокресленого кольору накривало і такого ж ґатунку подущину, наповнену дерев'яним трачинням.

Я просидів на тапчані до часу, коли знову загриміли двері і вартовий покликав «на оправку», наказавши й парашу взяти з собою, щоб і її привести в порядок. Після освоєння всієї процедури «оправки», почалось цілоденне життя тюрми. Через віконце у дверях подавали денну пайку хліба, горня теплої води, полудневу миску супу та вечірню баланду. Це все проходило мимо моєї уваги й участи. Я сидів на табуретці, бо на тапчані лежати було можна тільки короткий час після т. зв. обіду. Я не міг ні їсти, ні спати, коли навіть було дозволено. Мене постійно трясла нервова лихоманка.

Після кількох днів у камеру ввійшов якийсь військовий достойник, заявляючи:

– Я начальник тюрми! – і тут же остовпів: – Ов! І ви тут?! – Мені здалося, що це справді було для нього несподіванкою. Я не здобувся на відповідь. Досі мені не доводилось його зустрічати.

– Чим міг би я вам допомогти? Може, переказати щось додому?

А в мене вирвалось прохання:

– Чи міг би я перед сном покористуватись холодним душем?

– Це можливе!

Він похитав головою і вийшов із камери. Цього ж вечора перед 9-ю годиною я обдавав себе теплою і холодною водою.

Нервова хандра мене не покидала. Дням я загубив рахунок. Вартовий бурчав на мене, коли я повертав йому страву. При кінці січня повели мене в кімнату «з дзеркалом». Там цирульник взявся знімати з мене густий чорний заріст, який уподібнював мене до розбійника Варави. Того ж вечора кватирка у дверях відкрилась і вартовий гукнув:

– На Г?

Я обізвався:

– Гірняк.

– Давай!

Я накинув на себе кожух і шапку та вийшов у коридор. Ведучи мене по коридорі, а далі по ступнях униз, він, плескаючи в долоні, давав знаки іншим, щоб не попадались нам на очі, бо він веде в'язня… Вивів мене кілька поверхів угору і по килимах підвів до дверей та впхнув мене туди. Високий молодий службовець тієї установи обізвався:

– Ви що так нарядились? Зібрались на Сибір? Будьмо знайомі – я слідчий ДПУ Микола Федорович Грушевський.

Він сидів за кабінетним столом, а впритул стояв звичайний вузький столик з двома стільцями. На столі слідчого лежала товстенна тека з паперами. Запропонувавши мені сісти за столиком, слідчий розрядився цілою доповіддю про зовнішню й унутрішню ситуацію країни, про господарські труднощі, про клясову боротьбу і т. п. Після довгої балаканини, слідчий врешті вказав на теку з паперами й заявив:

– Бачите ці документи? Тут засвідчений кожний ваш поступок, кожний ваш крок! Ми знаємо все, а тепер треба, щоб ви самі розказали про ті всі вчинки і все каміння, яке ви нагромадили під своїм серцем проти радянської