Читати книгу - "1793"

тілу потрібен час, щоб зміцніти, хоча завдяки турботі Карла Туліпана вже трохи погладшала. Анна Стіна живе в його домі, допомагає порядкувати в корчмі. Зветься Ловісою Ульрікою. Якщо Карл навіть знає, що вона не його дочка, то не показує. Дає їй простору, не напосідає зі своєю батьківською любов’ю, що знову спалахнула в його грудях. Він ожив. Сивий згорблений за шинквасом дід, якого Анна знайшла в «Мавпі», кудись зник, і на світ знов народився Веселий Тюльпан. Жартує з гостями, сміється на весь трактир. Ширить добрий настрій. У корчмі підмели й помили підлогу, випрали фіранки, побілили стіни — заклад заграв новими барвами. Гості сунуть натовпом. Навіть шляхетне панство з Рицарської площі коли-не-коли зазирає у пізню годину, як бажання долити ще кілька чарок стане більше за зневагу до простонароддя.

Коли ж почався і минув третій місяць, Анна Стіна зрозуміла, що щастя її було коротке. Проти її волі в ній росте дитина — дитина наглядача Юнатана Лефа. Щойно вона прийшла, Карл Туліпан особисто взяв її під руку, повів на пагорб до церкви і домовився, щоб її причастили й записали в парафіяльну книгу. Він заново ввів її у громаду. А як живіт виросте — накличе ганьбу не тільки на себе, а й на свого нового батька.

Ті, хто ще з дитинства пам’ятав Ловісу Ульріку, після кількох келишків жартували, мовляв, як дивно буває: за кілька років і вилиці змістилися, і ніс форму змінив. Але й найбільші скептики замовкали, коли бачили, який щасливий завдяки їй Веселий Тюльпан. Тепер усе зміниться. Називатимуть її брехухою, розпусницею, блудницею, що нагуляла невідомо де дитину й у відчаї готова на все, аби тільки забезпечити собі й своєму байстряті нормальне майбутнє. Тюльпанові доведеться вислуховувати настанови пастора й настоятеля парафії, коли вони у своїх чорних сутанах прийдуть серйозно з ним поговорити. Дівуля — повія, скажуть йому. Чи взагалі він певен, що це його дочка? Його постійні відвідувачі, у яких раптом за стільки років прокинеться турбота про Карла, переконають, що вона самозванка. І Анну Стіну Кнапп знову випруть на вулицю. А звідти вже коротка й легка путь назад у Лонгольмен.

Пастора Бенґта Неандера вона вже там не застане, чула про його долю. Той донос, який він послав, щоб звинуватити інспектора Ганса Б’єркмана, був останньою краплею у чаші терпіння наглядової колегії. Ще гірше стало, коли в підвалі знайшли кості й зогнилу плоть Альми. Чиї ж то могли бути останки, як не Анни Стіни Кнапп, втікачки-невдахи? І замість чекати, поки звинуватять його самого, пастор нерівною ходою з лайкою зійшов на корабель, що вирушав до Англії.

Б’єркмана теж не було вже на посаді інспектора: він таки поїхав до Фінляндії. Зате Петтерссон досі там. І його Майстер Ерік. Терпляче чекають на тому боці затоки, коли вже зможуть запросити її на танець навколо криниці в тюремному дворі.

Уперше Анна Стіна його зустріла однієї вересневої ночі. Саме був час зачиняти трактир. Більшість гостей знає порядок, умовляти не довелося. Але навіть і найнеслухняніших неважко випровадити, запропонувавши чарочку на коня. Карл Туліпан пішов відпочивати — робота на сьогодні закінчилася. Востаннє обійшовши навколо перевернутих діжок, що слугували в корчмі столами, Анна Стіна помітила, що один гість досі тут. Якийсь чоловік скоцюрбився у кутку на підлозі, біля каміна і шафи з посудом. Блідий, худий, важко навіть зрозуміти, скільки йому може бути років. На вигляд водночас і старий, і молодий. Довге світле кучеряве волосся таке брудне, що колір вже не вгадується. Обличчя більше схоже на висушену маску. Вона його бачила вже не вперше. Частенько зазирає до корчми й сидить аж до закриття, мов який привид. А зараз ось навіть не поворухнеться. Очі заплющені, глибоко й шумно дихає, скрутився, щоб зберегти якнайбільше тепла. Анна Стіна штурхонула легенько — анічичирк. Вона присіла, схопила його за плечі й трусонула. Під руками відчуваються самі кості. І смердить.

— Прокиньтеся. Уже пізно. Тут не можна спати.

Спершу трусила обережно, далі все сильніше. Лише тоді він розплющив очі. Анна прочитала в його погляді усі ті відчуття, що й сама пережила за цей рік. Страх, розгубленість і біль, такий біль, що не минає доти, доки маєш у собі хоч якісь відчуття. Дівчина бачила, що він ще молодий, молодший, ніж їй здавалося. Він глянув на неї, очі закотилися, і він знову заснув. Що робити?

Анна Стіна відчинила вхідні двері. Надворі холодний різкий вітер. Ліхтарі заледве освітлюють невеличкий простір під собою. Скоро вже кінець року, зима, тільки й того, що морозу ще вночі немає. Зачинила двері, замкнула, принесла кілька полін, розворушила жар у каміні, підкинула дров. Поставила на вогонь казанок, нагріла води, розвела трохи мила й почала відтирати бруд з його обличчя.

Засохла грязюка відмивалася нелегко. Під нею ж побачила зовсім хлопчака, хіба трохи старшого за неї. Поволі приходив до тями, і хоч від тривалого пияцтва ледве контролював свої рухи, таки допоміг зняти з себе сорочку. Анна Стіна кинула її у воду, випрала. Вода в казанку швидко стала чорна. Довелося гріти ще. Дала йому напитися, змолола жменю зерен і зварила кави. Сама вона ніяк не могла полюбити той гіркий смак, але чула, люди казали, що добре допомагає протверезіти. Спокійно з ним розмовляла, намагалася запитаннями його розбудити й привести до тями. Потроху він і розговорився.

— Мене звати Юган Крістофер Блікс.

— А я…

— Ловіса Ульріка, — перебив її хлопець. — Ловіса Ульріка Туліпан.

Вона не мала бажання розповідати про своє минуле. Утім, гість теж виявився не надто говірким.

— Мій батьківський дім у Карлскруні. Я був учнем фельдшера під час війни. Прийшов у Стокгольм шукати щастя, але те, що знайшов… трошки інше.

Посиділи трохи в тиші. Анна Стіна принесла покривало й накинула йому на плечі, щоб не мерз, поки сорочка сохла біля каміна. До свого здивування дівчина відчула, що в тиші між ними виросла якась довіра, тому зважилася запитати в нього перше, що їй спало ну думку, коли дізналася про його фах.

— Кажуть, є такі трави… Особливі трави для жінок, що ходять тяжкими проти своєї волі. Якими користуються нічні метелики…

Анна не змогла приховати своїх почуттів. Ні, вона не переживала за дитину, якої хотіла позбутися. Вона ненавиділа батька цієї дитини й те відчуття бруду, якого їй вже ніколи не змити з себе, про яке ніколи не забути.

Довго чекала на його відповідь. Нарешті хлопець кивнув.

— Можеш допомогти мені знайти їх?

Він глянув на її живіт, схований під широкою сукнею — уже давно Анна Стіна