Читати книгу - "1793"

— Так. Так. Ти допомогла мені. І я тобі допоможу.

13.

Від кінця літа Крістофер Блікс жив у тумані. Якщо була можливість, він ніколи не бував тверезим. Коли не пиячив у трактирах, вештався вулицями. Прокидався там, де заснув, під чиїмись дверима чи під парканом, чи у власному блювотинні в кутку площі Бренда-Томтен, а коли нарешті приходив до тями й розумів, що й цього разу його не переїхав ніякий віз, здавалося, що життя з нього глузує. Щоранку в чаді похмілля на кілька секунд йому здавалося, що він знову в тій жахливій кімнаті, і на нього чекає ще один день зі скаліченим юнаком, він знову заливатиме йому до рота вино, відрізатиме руку чи ногу й нестиме Маґнусу. А потім сидітиме в кутку, труситиметься і питиме аж доки в безтямі не засне й нарешті нічого того не бачитиме. А з лісу долинатиме пугукання сови… І досі, після всього, лише бренді трохи полегшувало його біль. Тому він намагався напиватися так часто, як тільки міг.

Тіло його виснажене, але душа досі молода й сильна. Він досі пересилює всю отруту, яку в себе щодня вливає. І ось він зустрів дівчину. Її звати Ловіса Ульріка, і вона просить його допомогти. Їй потрібна його допомога, вона нікого більше не має. І Крістофер Блікс розуміє: це золотий промінь надії, який може вивести його з темряви, що огортає його зараз. Провидіння дало йому шанс порятунком життя відквитати те життя, яке він забрав.

Дівчина дозволила йому залишитись у корчмі до самого світанку. Сорочка його висохла, а тканина була така чиста, що навіть здалося, ніби вона замінила на якусь дорожчу. Вперше з того часу, як повернувся до Стокгольма, він не йде шукати випивку. Вона йому більше не потрібна. Замість цього йде до краю міста, через міст Слактхюсбрун, повз площу Пакарторґет і на північ вздовж Реннілену й Трескету. Оминає митний пост Каттрумп і виходить до лісу — шукати потрібну траву.

Дерева стоять так тихо, ліс порожній і холодний. Полум’ям горить червоне й жовте листя. Скоро обсиплеться. Уже пізно, не сезон, але Крістофер таки знаходить те, що шукав, і саме в таких місцях, які колись показував покійний майстер Емануель Гоффман.

Уже наступного дня він повертається до неї з обіцяними травами. Схоже, Ловіса здивована й не вірить власним очам — він так змінився! Відмовляється від вина й чарки бренді, що запропонувала йому на обід, зате з апетитом з’їв увесь хліб. Принесені трави позв’язував у невеличкі букетики — так вона зможе їх зберігати підвішеними, без шкоди для їхньої сили. Попросив принести каструльку. Показав їй докладно, як готувати зілля.

— Хай вариться, аж поки закипить і вода змінить колір. Процідиш крізь полотно. Коли охолоне, вип’єш. І щовечора вари нову.

— А де мені взяти трави, коли ці закінчаться?

— Я назбираю. Принесу тобі сюди.

Анна Стіна відпиває перший ковток — мабуть, готова до того, що відвар буде не кращий за ту гірку каву. Крістофер знає, що рідина взагалі не має смаку. На обличчі дівчини читається полегшення.

— А як вона діє?

— Відвар викликає у твоїх нутрощах спрагу й вони випивають ненароджене дитя, аж доки нічого не залишиться. Принаймні так мені майстер пояснював. Але це повільний процес. Треба мати терпіння. Зате це найкращий метод, найпевніший.

У середині жовтня почув: у газеті «Екстра постен» написали, що якийсь чоловік знайшов мерця. Крістофер знає, що то не може бути хтось інший. Тіло без рук і ніг, без очей, зубів і язика витягли з Фатбурену. Це він наробив. Крістофер здригається від жахливих споминів. Але заразом відчуває і полегшення — нарешті страждання, які і він спричинив, закінчилися. Помолився за душу покійного, але зараз він думає про інше. Щодня відвідує дівчину, щоб пересвідчитися, що вона здорова й все гаразд. Чекає ще тиждень, перш ніж зробити те, до чого вже давно готувався.

Одного ранку, трусячись від холоду, виправ свій брудний одяг у Стреммені під мостом Норрбру, почекав, доки висохне під осіннім сонцем, і подався до церкви Святого Миколая поговорити з пастором. Дочекався слушної нагоди, відрекомендувався і повідомив, чого прийшов.

— Надумав я, святий отче, одружитися.

Назвав імена своє і Ловіси Ульріки Туліпан. Пастор привітав з важливим кроком, розпитав, з якої парафії наречений. Крістофер сказав, що родина Бліксів завжди належала до Фредрікової церкви, і пастор пообіцяв повідомити, щоб і там пастві оголосили про майбутнє вінчання.

Довше відтягувати єдине, що залишилося зробити, Крістофер не може. Він повертається до трактиру «Мавпа» і чекає вечора — звичного часу для його візитів. Коли дівчина йде варити питво, яке щодня випиває, бере її за руку й зупиняє. Вибирає один листочок і показує:

— Це хвощ, майстер Гоффман казав, для печінки корисний.

Бере квіточку.

— А це звіробій. Від нього вода стає червона.

Показує ще кілька трав і розповідає, чим вони корисні. Одну залишає насамкінець.

— А це ромашка. Її я вибрав для смаку. Ні одна з цих травичок не нашкодить твоїй дитині.

Вона поки що мовчить, але кров уже вдарила в голову.

— Пізно вже. Усе. Дитини вже не позбудешся. Вона народиться.

За її криками й плачем не може розібрати жодного слова. Анна Стіна б’є його долонями й кулаками по обличчю, по плечах, по руках, куди дотягнеться. Спершу він просто стоїть і незворушно приймає всі удари, а коли вона підійшла впритул, обіймає і міцно тримає, аж поки вона трохи вгамується. І лише коли вона геть заспокоїлася, він шепнув їй на вухо, що попросив благословення на їхнє одруження. Дитина народиться не в гріху, а в священному шлюбі, і носитиме його ім’я.

Анна Стіна Камп не знала, що сказати, навіть не могла зрозуміти, що відчуває. Вона носила під серцем дитину наглядача Лефа, зачату в злобі й насильстві. Вона довго уявляла, що її ненароджена дитина схожа на її ґвалтівника, на те обличчя, яке вона бачила в червоному світлі жару з його люльки — з глузливим осміхом на його гидких губах. Але її відчуття змінилися за цей час, і вона все частіше вагалася, чи треба пити те зілля. Вона відчувала те життя, що росло в ній, хоч і слабко, ніби легкі удари крил нічного метелика по щоці. Як щось таке маленьке, народжене в її тілі,