Читати книгу - "Наші обіцянки, Ана Маіс"

— Стрибай! — закомандував Давид.

— Я не буду цього робити, — сказала я категорично, схрестивши руки на грудях.

Я знаходилась на задній частині палуби звідки можна було здійснити стрибок у море, що і власне зробив Давид. Він намагався вмовити мене, щоб я приєдналася до нього, але я опиралась. На це була очевидна причина — я боялася. Він знав, що я не вмію плавати, і ніби навмисне просив мене залізти у воду.

— Я тебе спіймаю, ти не будеш одна. — з його вуст це означало дуже обнадійливо, але я не купилась на це.

Іноді я могла подумати, що він якийсь придурок, бо не розуміє слів. Але згадую, що він власник великої компанії, і розумію, що він не дурний. Хіба що занадто самовпевнений якщо думає, що йому вдасться, якимось чином мене вмовити зробити це.

Я здавлено видихнула.

— Я потону! — сказала йому.

— Ти не потонеш. — напружено сказав він.

— Перестань сперечатись, ти не знаєш як я почуваюся у воді. — обурено відповіла я.

— Перестань бути впертою, і зроби це! — наказав він.

— Не буду, — буркнула я.

Він глянув на мене похмурим поглядом, а тоді почав плисти до мене. Я трохи напружилась, бо не знала, що він зараз може зробити. Але все ж вирішила стояти на місці, не зрушивши ні на крок. Коли Давид заліз на корму, він струснув зі своєї голови воду, і я ахнула, коли краплі води потрапили на мене.

— Ти довіряєш мені? — спитав Давид, пронизуючи мене очима.

Це питання застало мене зненацька, і я трохи розгубилася. Я провела спітнілими долонями по своїх стегнах та глибоко вдихнула.

— Довіряю. — тихо сказала.

— Вочевидь ти мені не до кінця довіряєш, якщо не змогла стрибнути. — промовив Давид, пригнічено. — Ти ж розумієш, що я б не дав тобі потонути?

Він ніжно поклав свою долоню на моє плече, і я розслабилась від його дотику.

— Я просто не можу, — зізналась я, дивлячись у його прекрасні темні очі. — Мене все ще тримає страх того, що я можу потонути.

— Але ти ніколи не зможеш побороти його, якщо не спробуєш. — сказав він очевидне.

— Я знаю. — прошепотіла я.

— Якщо ти розумієш, то вочевидь не все втрачено. — він знизав плечима.

Давид відступив та опустився на підлогу, зіпершись руками по обидва боки від себе. Я сіла біля нього, зауважуючи його задуманий погляд.

— Чому ти так наполягаєш? — запитала я, глянувши на нього.

На його обличчі вже була присутня ледь помітна щетина. Моя рука несвідомо потягнулась до його обличчя. Шкіру легенько поколювало, але мені подобалось це відчуття.

— Бо я відчуваю, що можу допомогти тобі.

Я слабо йому посміхнулась.

— Не завжди все може бути так як ти хочеш, Давиде, — відповіла йому. — В мене є вагомі причини, щоб цього не робити. —  я встала, бо мені захотілось трохи побути на самоті, або втекти. — І ти чудово знаєш одну з них.

Щось не приємне з’явилось у грудях при спогаді того дня.

— Отже, твоя відповідь «ні»? — перепитав він.

— Ні, — в моєму голосі звучала непохитність.

Раптом подув сильний вітер, і я не втримавши рівновагу, з клятою точністю перехилилась та впала у воду, як колода. Я так була зла на себе, що це знову повторилось. В очах неприємно защипало від води, коли я виринула назовні. Часто покліпавши я зауважила перед собою карі очі Давида. Усвідомлення прийшло пізніше, коли я помітила, що виринула не сама — він міцно тримав мене за талію.

— Мені здається чудова температура води для купання, — сказав він з серйозним виразом обличчя.

Я закотила очі на його слова, і на те, яким самовдоволеним він зараз виглядав.

— Хіба я не казав тобі раніше, щоб ти не закочувала очі. — сказав він, з грайливою ноткою в голосі.

— Не пригадую цього, — сказала я задумано, а тоді закусила нижню губу.

Давид прослідкував за моїм рухом та не встигла я щось ще відповісти, як він різко притягнув мене до себе. Повітря вибилось з моїх грудей, а внизу живота стало занадто тепло. Наші тіла притискались один до одного так ідеально, ніби були створені один для одного.

— Ти така погана брехуха! — сказав він, і я помітила на його обличчі веселощі.

Я поклала свої руки йому на плечі, відчуваючи як його міцні чоловічі руки перемістились на мої стегна, і підняли, змушуючи обхопити його пояс. Весь страх кудись зник, коли я він був поруч. Я закинула голову назад та засміялась. Волосся прилипло до плечей та шиї.

У повітрі був чутний не тільки мій сміх, а ще чийсь. Він був грубим та… чоловічим. Я повернулась у нормальне положення та зауважила, що Давид посміхався так широко, як я секунду тому.

— Боже! Ти зробив це! — скрикнула я, від здивування й радісні, що нарешті побачила це.

— Що саме? — в його голосі ще були присутні нотки веселості.

— Не пройшло й сто років, як я побачила твою усмішку.