Читати книгу - "Ігри мажорів. "Сотий" ліцей, Діна Ареєва"

Маша

Вода заливає вуха, очі. Боюся вдихнути, зчіплюю зуби і починаю відчайдушно борсатись всіма кінцівками. Тієї ж миті поруч лунає сплеск, і мене з силою виштовхують із води на поверхню.

— Дихай, Машо, дихай, — чую глухий голос, ніби я все ще під водою.

Але все одно задихаюся, і мене луплять по спині долонею. Нахиляюся вперед, починаю дихати, хапаючи ротом повітря. З вух виливається вода, відкриваю очі, але нічого не бачу.

Окуляри мої потонули, а без них я зовсім сліпа. Мертвою хваткою чіпляюся за свого рятівника і чекаю, поки трохи відновиться зір. Мені б хоч людей від предметів почати відрізняти.

Біля басейну скупчується народ. Облич не видно, та й обриси силуетів занадто розмиті. Очі знову затягує вологою — мені і прикро, і соромно, що я звалилася в басейн на очах у половини класу.

— Максе, давай її сюди, я допоможу, — чую чийсь голос, здається Ляшка. Він звучить глухо, ніби я ще під водою. Отже, за мною стрибнув Каменський? 

Мляво ворушу руками і дозволяю дотягнути себе до бортика, а потім сама чіпляюся за поручні. Мене хапають за плечі і без особливих зусиль висмикують із води. Каменський вибирається слідом, підставляє руку.

— Машко, ти як туди впала? — запитує він, але я мовчу. Макс не бачив, як мене штовхнула Мілена, він перший здав норматив і пішов у роздягальню слідом за Топольським.

Радію про себе, що Нікіта не бачив моєї ганьби, не хочу, щоб він бачив мене такою жалюгідною і мокрою.

— Все нормально? Стояти можеш? — запитує голос з іншого боку. Все-таки я не помилилася, це Дмитро Ляшко. Вода вилилася з вух, і я хоча б розрізняю голоси.  

Киваю головою і бурмочу «Дякую». Я безсовісно брешу, бо нічого не нормально. Не може бути нормально, якщо ти не вмієш плавати, а тебе штовхають у басейн, ще й у всіх на очах.

Тремтіння б'є не тільки від холоду, а й від сорому. Шкіра вкривається мурашками, обхоплюю себе за плечі. Руки теж тремтять, ноги підгинаються. Я маю йти, бігти в роздягальню. Зняти мокрий одяг, стати під гарячий душ. І може тоді я зігріюся.

Не бачу, а відчуваю, що всі на мене дивляться. Дивляться і мовчать. Чому вони не сміються? Чому не насміхаються і не хейтять мене разом із Мілкою?

Уявляю себе — мокру, у прилиплому до тіла одязі, без окулярів. Резинка сповзла, я механічно стягую її з хвоста, і тепер по волоссю на плечі стікають цівки води. 

Уявляю, який у мене зараз жалюгідний вигляд і відчуваю, що зараз розревуся. Раптово на плечі хтось накидає рушник, помічаю на руці татуювання. Дмитро?

Піднімаю невидячі очі, здивовано кліпаю мокрими віями й інстинктивно хапаюся за краї рушника, щільніше їх стягуючи. Праворуч Дмитра від мене відтісняє Каменський.

— Машко, ходімо, я відведу тебе в роздягальню.

Хочу сказати, що не можу йти, але раптом усі кудись зникають, і наді мною нависає добре прокачаний торс. Такі ж прокачані руки хапають за плечі й струшують.

— Маша, Мишко, як же так? Я в душі був, мене хлопці покликали.

Простягаю руку і торкаюся обличчя Нікіти. Я відразу впізнала його за голосом, за запахом, за диханням. Це швидше за звичкою, всі так роблять, хто погано бачить.

— Маш, ти чого? — він ловить мою руку і затримує біля щоки. Його дихання лоскоче мені долоню.

— Я тебе не бачу, Нікіто, — шепочу йому, — я ж сліпа... 

Рваний вдих-видих, і я опиняюся притиснутою до міцних грудей. Топольський без футболки, його шкіра волога, пахне гелем для душу. Мені хочеться поцілувати його, але я згорю від сорому, якщо дозволю собі зробити це при всіх.

Нікіта запускає руку в моє волосся, я завмираю, вслухаючись у його дихання. Він кладе підборіддя мені на маківку і стягує сильніше краї рушника.

— Ніку, тримай, — збоку з'являється рука з моїми окулярами, і я впізнаю голос Мамаєва.

— Дякую, Анваре, — Нікіта бере окуляри і протирає їх рушником. 

— Дякую, — бурмочу, перехоплюю в Топольського окуляри й тремтячими руками насуваю на перенісся.

І мало заново не падаю в басейн. Тут майже весь клас, вони всі назад із роздягалень вибігли, щоб подивитися на зганьблену Зарічну.

Мілена з Алісою стоять поруч, дивляться зневажливо, Мілка та навіть із викликом. Правильно, я не побіжу на неї скаржитися, і навряд чи хтось ризикне зв'язуватися з нею з аутів. Та я й сама не хочу, щоб у хлопців через мене були проблеми.

Нікіта робить знак Анвару, той підходить ближче. Напевно, на випадок, якщо мені знову заманеться впасти в басейн. Сам Нікіта прямує до Мілки, і я зіщулююся від неприємного передчуття.

— Що таке, Топольський? — глузливо запитує Мілена. — Не бійся, не потонула твоя Зарічна, он у неї скільки шанувальників виявляється. Вона всіх вас по черзі обслуговує чи тебе, як головного, позачергово?

— Ну й стерво ж ти, Мілена, — каже голосно Олена Світла, і я ляскаю очима, повністю шокована.

Спочатку Ляшко, тепер Світла. Еліта заступається за аута? Хіба таке можливо?

Топольський підходить, деякий час пильно дивиться на Мілену, потім різко зриває з неї ланцюжок із кулоном і кидає в басейн. Вона від несподіванки ойкає і хапається за горло.