Читати книгу - "Розрив. Як я став «націонал-фашистом», покинув дружину та сімох дітей"

Що ж це за народ такий, що куль не боїться? Що із самими дерев’яними щитами готовий кидатися у бій, попри смерть, яка кружляє над Інститутською, розкинувши над нею чорні свої крила? Зазирає в очі кожному. Важкий її подих. Пліснявою і тліном тхне з роззявленого рота, чорною безоднею зяють отвори у порожніх зіницях. І ось вже гострить свою косу і регоче лютим сміхом, побачивши, як піднімаються Інститутською зо два десятки майданівців, долаючи рештки барикади під пішохідним мостом, звідки нещодавно відступив водомет.

Великий той народ, що повстав за волю. Та й слово саме «ВОЛЯ» – рветься із сердець, додаючи сил, піднімає в атаку, кидає в бій. І біжать вперед попри постріли, попри розуміння того, що кожна мить може бути останньою. Рвуться до побратимів, які поранені лежать там, угорі. І не вірить світ своїм очам: «Що ж це за люди такі, яких убивають, а вони йдуть уперед?» Бо давно уже світ забув, що таке справжня воля, за яку і життя віддати не жаль.

І відступає «Беркут», відступає…

Вставив «копчений» в автомат новий ріжок, визирнув з-за автобуса – аж порожньо довкруж. Оно, попереду, гарна схованка… Металеві огорожі, перевернуті лави, купи шин, а беркутні й слід прохолов.

– За мною, хлопці!

І знову зривається десяток відчайдухів і біжать туди, де залишки старої барикади, яку ще до штурму будували. Добігли, сіли, причаїлися. Наче тихо.

– Давай до нас! – вимахують руками.

Народ, хто попід стінкою в обхід, хто ховаючись за сіті-лайтами та деревами, рушає уперед. За ними напирають інші, й уже до сотні людей опиняються в самому авангарді наступу. Прихопили із собою коктейлі. Запалюють покришки. Всі хлопці тут. Оно обидва Ігорі, Павло, Микола. Андрій бачить усіх.

І раптом «ж-ж-жах!», сухий постріл, як хлопок батога у цирку. Всі знову присідають. Збоку чути придушений зойк і стогін. А потім ще раз «жах-жах». Короткі, цупкі постріли розривають повітря, відлунюють від стін Жовтневого палацу і готелю «Україна», розхитуючи голе, лискуче гілля лип і горобин над дорогою і в сквері.

– Відступаємо! Снайпери! – Юрбу хилитнуло, і всі побігли.

Біжить і Андрій. «Жах-жах». Куля пробиває металевий щит, і здоровезний дядько, спотикаючись на півкроці, заривається обличчям прямо в асфальт. Біжить «копчений» із коротким автоматом наперевіс, біжать інші, але постріли стають дедалі безжальнішими. Той, хто лишається за барикадою, ладен гризти зубами асфальт, аби сховатися від жаху і відчаю, коли бачить, як побратими, підкошені кулями, падають на ходу. Але на тому боці вулиці ще страшніше. Зо два десятка хлопців, що піднялися майже до виходу з метро, ховаються за деревами та за великим кам’яним парапетом з рекламою якогось банку.

«Жах-жах» – лунають постріли. Регоче смерть, збираючи свою страшну жертву, вимахує косою. Хтось уже лежить на бруківці мостової, схопившись за прострілене стегно, хтось навіки уткнувся в землю обличчям, хтось стікає кров’ю, тримаючись за живіт, а хтось тихо-тихо шепоче «мама», коли передсмертний туман уже застеляє очі.

Один з Ігорків, той, що у бронежилеті, піднімається з-за барикади і чимдуж біжить на протилежний бік Інститутської. «Жах-жах» – кулі б’ються об бруківку, висікаючи з неї іскри. Хапає за руки пораненого бійця, тягне униз. Павло, Микола та Ігор – за ним. Десь ще був Андрійчик. Але тут хіба розбереш, хто де?

Андрій вже біля готелю «Україна». Благає: «Дайте щита! Дайте щита!»

– Якого тобі щита, хлопче? Не бачиш, що снайпер б’є? Той щит, як папір, куля прошиває! – У лікаря «швидкої» трусяться руки, коли він, ламаючи чергову ампулу, набирає у шприц протишокові ліки.

У фойє вже до десятка поранених і три трупи. Один з простреленою ногою лежить у кутку і курить. Коли до нього підбігають санітари, тільки відмахується. «Там є важкі. До них ідіть!» Але це тільки початок.

Відтягнувши пораненого трохи вниз по Інститутській і здавши його на руки побратимам-медикам, друзі знову мчать у пекло. Там, попереду, біля дерев, навалившись один на одного, – вже вісім трупів. Один у блакитному шоломі, з якого кров стікає на тротуар. Ще двоє – біля кам’яного парапету. Там же і поранений. Вимахує рукою. «Жах-жах». І от уже не махає. Заснув навіки. Ще кілька хлопців ховаються за деревами, але раптом один з них осідає і завалюється на бік. Звідки б’ють снайпери – незрозуміло.

Хлопці присідають за пагорбом, чекаючи, коли густі постріли хоч трошки затихнуть, аби кинутися уперед і врятувати бодай чиєсь життя. Якийсь медик присідає поруч. Хреститься: «Отче наш, що єси на небі, нехай святиться Твоє ім’я…», і в ту саму мить голову йому прошиває куля, наскрізь пробиваючи шолом із червоним хрестом на лобі. Втикається головою в землю із розплющеними, ще повними життя здивованими очима, що за якусь мить скляніють, вкриваючись смертельною паволокою.

Смерть танцює на Інститутській свій дикий танок. Роззявивши беззубого рота, регоче у припадку безумного шалу. Падають хлопці, косить коса. Б’ють снайпери без пощади. Цілять у гомілки і стегна, а як кидаються пораненим на допомогу, цілять і в них. Кулі летять і в бік Майдану, й у бік Михайлівської. І падає на руки санітарів молода дівчина Леся із простреленою наскрізь шиєю, і падає підкошений біля Лядських воріт молодий архітектор Степан. І падають люди. Падають. Жах, стогони, відчай.

Але не знає смерть, що не дадуть їй забрати із собою свій страшний врожай.

Бо розверзаються небеса над Майданом і сходять на землю Ісус Христос та Божа Мати, і сонми янголів забирають душі загиблих прямо на небо. І сідають вони обабіч престолу, і чути, як лине над Майданом могутнє: «СЛАВА УКРАЇНІ!», й озиваються небеса співом херувимським: «ГЕРОЯМ СЛАВА!» І ось уже розноситься містом блага звістка про НЕБЕСНУ СОТНЮ, і лине по всіх усюдах. І відступає тьма, і тікає смерть, і розбігаються чорні демони. І сяють нетлінними зорями викарбувані в небі слова – «ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ!».

І спустилися того дня янголи з небес на Землю, і витягали з-під куль убитих і поранених, і врятували десятки життів і лишилися неушкодженими. І звали тих янголів Ігор, Микола, Павло, Андрій і ще один Ігор.

* * *

І не було жодного