Читати книгу - "Захоплення темного серця, Зоя Кіт"

Зоряна сиділа в своєму кабінеті, її пальці постукували по столу, коли вона нарешті набрала номер Вадима. Телефон гуднув лише раз, і він відповів — швидко, ніби чекав її дзвінка. Його голос у трубці був низьким, із легкою ноткою тепла.

— Привіт, Зоряно, — сказав він, і вона могла уявити, як він усміхається на тому кінці.

— Привіт, Вадиме, — відповіла вона, її тон був спокійним, але з легким хвилюванням. — Ти ще в Києві?

Вадим тихо хмикнув, і вона відчула, як у його голосі промайнула нотка розчарування.

— Та ні, вже в Одесі, — сказав він. — Поїхав додому в неділю. А що, вже скучила?

Зоряна прикусила губу, її пальці стиснули телефон.

— Ой, точно, — видихнула вона, удаючи легку розгубленість. — Ти ж казав, а я геть забула. Вибач. Але ти чому не подзвонив? Я ж казала, що проведу тебе.

Він вдихнув, і його голос став трохи тихішим, із відтінком іронії.

— Я не думаю, що тоді ти взагалі про мене думала, — відповів він. — Тож не став турбувати. Але ти не відповіла на моє питання — зізнайся, скучила?

Зоряна закотила очі, хоч Вадим цього й не побачив, і її губи скривилися в тонкій усмішці.

— Ти невиправний, — сказала вона, її тон став пустотливим. — Можливо, трішечки. Але я взагалі дзвонила, щоб покликати тебе до друга на день народження.

Вадим засміявся в трубку — щиро, із ноткою здивування.

— Оце так поворот, — сказав він, а потім додав: — А коли свято?

— У суботу, — відповіла вона, її голос набрав упевненості.

Він помовчав секунду, ніби щось прикидаючи, а потім сказав:

— В принципі, я можу приїхати в п’ятницю на вихідні.

Зоряна всміхнулася — ширше, із ноткою полегшення.

— Дуже рада, — сказала вона, і в її голосі промайнула щира теплота. — Тоді до п’ятниці?

— До п’ятниці, — підтвердив він, і вона почула, як його голос став м’якшим.

Розмова закінчилася, і Зоряна відклала телефон, її погляд ковзнув до годинника на столі — друга година. Вона поглянула на папери перед собою, видихнула й узялася до роботи. День обіцяв бути довгим, але думка про восьму годину — зустріч із Стасом — гуділа в її голові, як тихий фоновий шум. Вона гортала звіти, відповідала на листи, перевіряла графіки поставок, час від часу кидаючи оком на годинник, що повільно тягнув стрілки вперед.

День нарешті промайнув — кабінет наповнювався то гудінням кондиціонера, то далекими голосами з коридору. Зоряна закінчила останній документ, коли годинник показав уже за шосту. Вона відкинулася на спинку крісла, її пальці потерли скроні, а в грудях наростало легке хвилювання — попереду був вечір, зустріч зі Стасом. Вона зібрала сумку й вийшла з кабінету, її кроки гупали тихо по коридору, що вже спорожнів.

На вулиці літній вечір обійняв Київ м’яким теплом — сонце повільно хилилося до горизонту, заливаючи місто золотавим світлом. Небо тьмяніло, переходячи від блакиті до ніжно-рожевого, а повітря пахло нагрітим асфальтом, пилом і далеким ароматом квітучих лип. Вулиці гуділи — машини снували туди-сюди, десь лунали голоси перехожих, сміх із відкритих терас кафе. Зоряна сіла в авто, двигун загудів, і вона рушила до бару, тримаючи курс на Стаса. Вікна були опущені, теплий вітер гуляв по салону, граючись із її волоссям, а в грудях наростало передчуття — щось невловиме, хвилююче.

Приїхавши Зоряна припаркувалася неподалік бару, її босоніжки цокнули по бруківці, коли вона йшла до входу. Бар зустрів її приглушеним гудінням голосів і легким запахом хмелю. Вона штовхнула двері й увійшла, її очі швидко оббігли зал — кілька пар за столиками, тихий сміх, дзенькіт келихів. А потім вона його побачила: Стас сидів у кутку, за маленьким столиком, його постать розслаблена, але впізнавана. Перед ним стояв келих із чимось пінним — мабуть, пиво, судячи з кольору й бульбашок. Він ще не помітив її, його пальці гралися з краєм келиха, а погляд був задумливим, ніби він щось обмірковував. Зоряна зупинилася на мить, її серце стукнуло трохи швидше — не від хвилювання, а від передчуття того, що цей вечір може змінити правила гри. Її губи скривилися в легкій усмішці, і вона рушила до нього, знаючи, що він ось-ось підніме очі