Читати книгу - "Захоплення темного серця, Зоя Кіт"

Ранок вівторка вповз у будинок Шевчуків тихо, але спекотно — сонце вже палило крізь вікна, нагріваючи кімнату Зоряни, ніби грубку. Вона розплющила очі, її погляд ліниво ковзнув до годинника — дванадцята. Зазвичай вона вставала раніше, із першими променями, але цього разу будильник мовчав — вона не поставила його вчора, вирішивши поспати довше. Голова була важкою, але тіло відпочившим. За вікном повітря стояло густе, гаряче — ще недавно було холодно й вогко, а тепер дихати нічим, лише сонце сліпило очі й розжарювало шибки.

Зоряна зітхнула, відкинула тонку ковдру й потягнулася, її суглоби тихо хруснули. Вона встала, босі ноги торкнулися теплої підлоги, і поплелася до ванної. Холодна вода в душі оживила її, струмені стікали по шкірі, змиваючи сонну млявість. Вийшовши, вона сіла перед дзеркалом, її пальці вправно відкрили футляр із фірмовою помадою — глибокий винний відтінок, її талісман упевненості. Вона нанесла її акуратно, підвела очі й розчесала вологе волосся, відчуваючи, як із кожним рухом повертається сила. У шафі вона вибрала легке боді на тонких лямках і спідницю-шорти — зручно й стильно, як вона любила. На ноги — босоніжки на низькому каблуку, щоб не пектися в цій спеці.

Вийшовши з кімнати, Зоряна попрямувала до кухні, коли крізь вікно помітила Марину на подвір’ї. Та стояла в хустинці в крапочки, що спадала на плечі, і літньому сарафані в дрібні квіточки, пересаджуючи рослини в клумбі. Її руки були в землі, а обличчя спокійне, ніби спека її не чіпала. Зоряна штовхнула двері й вийшла на вулицю — гаряче повітря вдарило в обличчя, як із печі. Вона помахала рукою, намагаючись викликати хоч легкий вітерець, і привіталася.

— Доброго ранку, Марино! — гукнула вона, її голос був трохи хрипким від сну.

Марина підняла голову, її очі примружилися від сонця, і вона всміхнулася, витираючи піт із чола тильною стороною долоні.

— Доброго, Зорянко! Бачу, ти сьогодні поспала довше, — сказала вона, її тон був теплим, із легкою ноткою подиву. — Давай я тобі розігрію сніданок… чи вже обід, мабуть?

Вона встала, струшуючи землю з рук, і попрямувала до крана біля грядки. Вода зашуміла, змиваючи бруд із її пальців, а Зоряна кивнула, відчуваючи, як шлунок нагадав про себе.

— Давай, — погодилася вона, і вони разом зайшли на кухню.

Там пахло свіжою кавою й теплом — Марина швидко розігріла їй тарілку з учорашньою запіканкою, додавши трохи зелені. Зоряна сіла за стіл, її пальці гралися з виделкою, поки вона їла, а Марина гомоніла про квіти й спеку. Їжа додала сил — утома відступила, хоч гаряче повітря за вікном усе ще тиснуло.

Поївши, Зоряна взяла сумку, попрощалася з Мариною й сіла в авто. Двигун загудів, кондиціонер повільно почав охолоджувати салон, і вона вирушила до офісу. Дорогою телефон задзвонив — на екрані висвітилося ім’я Наталі. Зоряна прикріпила його до панелі й увімкнула гучний зв’язок.

— Привіт, Наталі, — сказала вона, її голос був спокійним, із легкою ноткою сонливості.

— Привіт, Зірко! — радісно вигукнула Наталі, її тон був легким і живим. — Слухай, у цю суботу їдемо на дачу, справляємо день народження Кості. Не забудь, добре?

Зоряна кивнула сама собі, її пальці стиснули кермо.

— Добре, не забуду, — відповіла вона, а потім додала: — Хто буде?

Наталі зітхнула, її голос став трохи тихішим.

— Ну… усі наші, але ще й голубка Олеся буде, — сказала вона, і Зоряна відчула, як її щелепа стиснулася. — Макс вперся, що без неї не поїде. Я нічого не могла зробити.

Зоряна вдихнула глибоко, її очі звузилися, але вона змусила себе всміхнутися — тонко, із ноткою стервозності.

— Добре, — сказала вона, її голос був рівним, хоч усередині щось кольнуло. А потім її осяйнуло, і вона додала: — Слухай, а можна мені взяти пару?

Наталі засміялася, її сміх задзвенів у салоні авто.

— Вадима маєш на увазі? — уточнила вона, її тон став пустотливим.

— Так, його, — підтвердила Зоряна, її голос набрав упевненості.

Наталі заверещала в трубку так, що Зоряна подякувала долі, що телефон був прикріплений до панелі, а не біля вуха.

— Так, так, так! — кричала Наталі, її голос аж тремтів від захвату. — Це чудово, Зірко! Бери його, однозначно!

Зоряна всміхнулася — ширше, із ноткою тріумфу, і додала:

— Я йому зателефоную. Може, він ще не поїхав із Києва. Якщо погодиться залишитися на тиждень, приїдемо разом.

Наталі видихнула, її голос став теплішим.

— Ого, Зірко, це геніально! — сказала вона, а потім додала з усмішкою в голосі: — Дзвони йому швидше, нехай лишається. Буде круто!

Зоряна кивнула, її очі блиснули.

— Добре, домовились, — сказала вона, її тон став теплішим, але з легким відтінком виклику.

Наталі ще щось гомоніла про дачу й Костика, але Зоряна вже думала про суботу — Олеся з Максимом. Дорога гуділа під колесами, спека тиснула на скло, вона стиснула кермо міцніше, її губи скривилися в тонкій усмішці
 

Привіт, підтримайте автора підпискою та вподобайкою на книгу, будь ласка❤️