Читати книгу - "Сирітський потяг"

Чоловік із «Вестерн юніон» стоїть біля каси у синій уніформі й картузі з чорною облямівкою. Телеграма коротка. «Військовий міністр із жалем повідомляє, що Люк Мейнард загинув у бою 16 лютого 1943 року. Ви отримаєте додаткові свідчення, щойно вони стануть доступні».

Я не чую, що каже цей чоловік. Місіс Нілсен плаче. Я торкаюся живота — дитина. Наша дитина.

У наступні місяці я отримаю більше інформації. Голландчик і ще троє загинули, коли на авіаносець упав літак. Ніхто нічого не міг вдіяти, його засипало уламками. «Я сподіваюся, ви втішитеся, дізнавшись, що Люк помер миттєво. Він нічого не відчув», — пише його товариш, Джим Дейлі. Пізніше я отримую коробку з його особистими речами — наручним годинником, листами, які я йому писала, одягом. Кладдахським хрестиком. Я відкриваю коробку й торкаюся кожної речі, а тоді закриваю й ховаю геть. Мине багато років, перш ніж я знову надягну цей хрестик.

Голландчик не хотів нікому розповідати, що його дружина вагітна. За його словами, він був забобонний, боявся зурочення. Я цьому раділа, раділа, що лист співчуття від Джима Дейлі був адресований дружині, а не матері.

Упродовж наступних кількох тижнів я прокидаюся рано, до світанку, і йду на роботу. Я реорганізовую цілі відділи магазину, замовляю для входу нову велику вивіску й наймаю студента, що вчиться дизайну, попрацювати над нашими вітринами. Попри свій живіт я їжджу в Міннеаполіс і ходжу великими універмагами, роблячи замітки про те, як там влаштовані вітрини, про тренди в кольорах і стилях, які до нас іще не дійшли. Я замовляю автомобільні камери, чорні окуляри й пляжні рушники на літо.

Ліл та Ем водять мене в кіно, на виставу, на вечерю. Місіс Мерфі постійно запрошує на чай. Якоїсь ночі я прокидаюся від гострого болю й знаю, що настав час їхати в лікарню. Я телефоную містерові Нілсену, як ми й планували, пакую маленьку валізку. Він забирає мене й відвозить. Пологи тривають сім годин, під кінець мої муки такі сильні, що хочеться розірватися надвоє. Я плачу від болю, й усі ті сльози, які я не пролила за чоловіком, течуть рікою. Мене переповнюють горе, втрата й туга самотності.

Я давно зрозуміла, що втрата не тільки можлива, а й неминуча. Я знаю, що таке залишитися ні з чим, відпустити одне життя й віднайти інше. І тепер я відчуваю, з глибокою певністю, що така моя доля — засвоювати цю науку знову й знову.

Лежачи на лікарняному ліжку, я відчуваю все сповна: жахливий тягар печалі, крах своїх мрій. Я ридма оплакую те, що втратила, — любов свого життя, свою сім’ю, майбутнє, яке наважилася уявити. І в той момент я ухвалюю рішення. Я не можу пережити це ще раз. Я не можу віддати себе комусь так цілковито, а потім втратити. Я більше ніколи не хочу переживати втрату людини, яку люблю безмежно.

— Годі, годі, — каже місіс Нілсен, у голосі якої звучить тривога. — Якщо й далі так плакатимеш, то… — Вона каже «висохнеш», але я чую «помреш».

— Я хочу померти, — відповідаю я їй. — У мене більше нічого немає.

— У тебе є дитина, — говорить вона. — Ти житимеш задля дитини.

Я відвертаюся від неї. Тужуся, і за якийсь час дитина народжується.

Маленька дівчинка в мене на руках легенька, наче курчатко. У неї світле й пухнасте волосся. Її очі блискучі, наче підводне каміння. Мало не зомліваючи від утоми, я пригортаю її й заплющую очі.

Я нікому, навіть місіс Нілсен, не сказала, що збираюся зробити. Я шепочу ім’я на вухо своєї донечки: Мей. Мейсі. Як і я, вона — перевтілення померлої дівчинки.

А тоді роблю те, що задумала. Я її віддаю.

Спрюс-Гарбор, штат Мен, 2011 рік

— Ох, Вівіан. Ви її віддали, — каже Моллі, нахиляючись уперед на кріслі.

Вони провели у вітальні не одну годину. Антикварна лампа між ними оточена ореолом планетарного світла. На підлозі перев’язаний стрічкою стосик синіх листів, відправлених авіапоштою, чоловічий золотий годинник, крицевий шолом і пара виданих в армії шкарпеток, що виглядають із чорної валізки з написом «Військово-морські сили США».

Вівіан пригладжує ковдру в себе на колінах і хитає головою, наче заглиблена в думки.

— Мені так шкода.

Моллі торкається дитячої ковдри, якою так ніхто й не користувався. Вона й досі яскрава, майстерно зроблені шви цілісінькі.

Тож Вівіан народила дитину й віддала її… а тоді вийшла заміж за найкращого друга свого загиблого чоловіка, за Джима Дейлі. Вона його любила чи зробила це, просто щоб втішитися? Чи розказала вона йому про дитину?

Вівіан нахиляється й вимикає записувач.

— Оце і є кінець моєї історії.

Моллі збентежено дивиться на неї.

— Але ж це тільки перші двадцять років.

Вівіан злегка знизує плечима.

— Решта були відносно одноманітні. Я вийшла заміж за Джима, і ми опинилися тут.

— Але ж усі ці роки…

— Вони були хороші — переважно. Але не особливо захопливі.

— А ви… — вагається Моллі. — Ви його кохали?

Вівіан дивиться у велике вікно. Моллі стежить за її поглядом на роршахові[18] обриси яблунь, заледве видних у світлі з будинку.

— Я можу чесно сказати, що ніколи не шкодувала про цей шлюб. Але ти знаєш решту, тож я скажу тобі так. Я кохала його. Але я не кохала його так, як Голландчика, — безмежно. Може, таке кохання буває тільки раз у житті, я не знаю. Але мені цього вистачило. Одного разу було досить.

Цього вистачило. Одного разу було досить. Молліне серце стискається, наче в кулаці. Яка глибина емоцій за цими словами! Їй важко виміряти. Відчуваючи клубок у горлі, вона сковтує. Рішуча відмова Вівіан від сентиментальності — це погляд, ой як добре знайомий Моллі. Отож вона просто киває й питає:

— А як ви з Джимом зійшлися?

Вівіан стискає губи, замислившись.

— Десь через рік після смерті Голландчика Джим повернувся з війни й сконтактував зі мною — хотів передати кілька його речей: колоду карт, губну гармоніку, які армія ще не надіслала. Й отак усе почалося, знаєш. Було втішно мати когось, із ким можна поговорити. Напевно, кожен з нас був для іншого ще однією людиною, що знала Голландчика.

— Він знав, що ви народили дитину?

— Ні, навряд чи. Ми ніколи про це не говорили. Мені здалося, що для нього це буде завеликий тягар. Війна не минула для нього безслідно; він теж багато чого не хотів обговорювати.

Джимові добре вдавалася робота з даними й цифрами. Він був дуже організований і дисциплінований, куди більше за Голландчика.