Читати книгу - "Армагед-дом"

(Указ Президента «Про зміни в Домовленому часі» від 15 травня 17-го року 54-го циклу)

РОЗДІЛ ДЕВ’ЯТИЙ

— Здрастуйте, діти. Мене звуть Лідія Анатолівна.

«Діти» стояли кожен біля свого місця. Добряче їх вимуштрували. У Лідчин час заведено було вітати вчителя, трохи відірвавши зад від стільця й іноді — за бажанням — вигукуючи нерозбірливе привітання. Ці встали як солдатики, у відповідь на привітання одночасно кивнули головами і сіли лише після відповідної команди.

Лідка мимохідь роздивилася клас. Кілька тьмяних таблиць із риб’ячими та жаб’ячими кишками, схематичне зображення чотирьох стадій розвитку дальфіна, «Режим дня» з повчальними до нудоти малюнками, «Внутрішній розклад», із яким Лідка ознайомилась іще під час прийому на роботу. Бридня собача, все розписано — за скільки хвилин приходити, на якій перерві їсти, на якій пити, підручник класти праворуч, щоденник — ліворуч, поділ форменої сукні має закривати коліна, сорочка під форменим піджаком має бути однотонна в будні й біла у свята, і не дай Боже картата чи смугаста. Для вчителів існував свій «Розклад», що викликав у Лідки криву посмішку, яку, на щастя, вдалося приховати від директорки.

Ну що ж, кролики, почнемо.

Мабуть, у неї був дуже красномовний погляд у ту мить, в усякому разі «кролики», що були завовтузились за своїми столами, знову затихли і втупили очі в нову вчительку.

Старша група, всім по шістнадцять років. Боже, як паскудно почуватися старою. Доки не побачиш цих недоростків, доки не порівняєш себе з ними — якось легше повірити у власну нескінченну юність…

А їй же всього тридцять три. Але таке відчуття, що шістдесят. У всякому разі, сьогодні в неї саме таке відчуття.

— Починається новий навчальний рік, для вас він буде останнім. Ви тепер випускники, отже, на вас лягає основна відповідальність…

Вона на мить затнулась. Що за відповідальність на них лягає — грець його зна, просто треба ж було сказати щось про відповідальність, тепер це обов’язкове, найголовніше слово, яке від частого вживання втратило будь-яке значення.

— …відповідальність за успішне опанування знань. Під час апокаліпсису ви маєте показати себе свідомими громадянами, а в новому циклі — гарними фахівцями і ще більш свідомими сім’янинами… сім’янами.

Їй було смішно, але вона не дозволила собі навіть усмішки. Якщо директорка підслуховує під дверима — нехай собі. Вона, Лідка, каже цілком політкоректні речі. Відповідно до часу. Відповідно до побажань.

— Сім’янами і сім’янками, — сказав чорноволосий хлопчик за другою партою в лівому ряду. Сказав тихо, але Лідчин гострий слух спрацював безвідмовно, тим паче що чогось такого вона весь час чекала.

— Устань. Як твоє прізвище?

Підліток почервонів і підвівся. Невисокий, з широкими вилицями, із яскраво-зеленими очима. Ну ні фіга собі, подумала Лідка.

— Максимов.

— Іди до дошки.

Хлопець вийшов. Лідка чудово розуміла, що зараз складаються її взаємини з класом, і їй хотілось увійти в пам’ять цих випускників найкровожернішим катом за всі десять років навчання.

Саме сьогодні їй цього дуже хотілось.

— Максимов, — вона знайшла його ім’я в журналі. — Так, Максимов, що в тебе з біології за минулий рік?

— П’ять, — тихо відгукнулася жертва.

— Чудово, — вона кровожерливо посміхнулась. — За рівнем підготовки відмінника перевіримо загальний рівень підготовки класу… Прибрали всі підручники з парт. Відкрили зошити, написали «Самостійна робота». Ти, Максимов, на дошці, а ви всі в зошитах — будь ласка, визначення понять «питоме демографічне навантаження», «популяційний зсув» і «органічна межа витримуваності». Час — п’ять хвилин. Час пішов, я чекаю…

Схилились маківки. Почувся шелест перегортання сторінок. Один розумник — ага! — задумав покласти книжку собі на коліна; Лідка змусила його покласти на учительський стіл і книжку, і власний щоденник. Вийняла червону ручку й замислилась, який би для початку зробити запис, а тим часом блідий Максимов стукотів крейдою, вимальовуючи слова й формули, і правильно загалом малював, хоч сьогодні лише другий день навчання, а за літо зазвичай забувається будь-що…

Тим більше за ТАКЕ літо.

Лідка спохмурніла. Занесла червону ручку над «другим вересня» в щоденнику спійманого на гарячому хитруна і зрозуміла, що має дурнуватий вигляд. «Не готовий до уроку»? Невдалий запис, адже урок перший у навчальному році. «Не підкоряється колективу»? Звучить загрозливо, та зовсім безглуздо.

…Напередодні літніх канікул парламент відхилив черговий проект із дотацій для ЦО. То був черговий хід у тривалій війні Стужі та парламенту; депутат Верверов кричав із трибуни про організацію-п’явку, що вимагає нових і нових видатків, про непомірно роздуті цивільницькі штати, про нерозумні вимоги, соромливо прикриті турботою про майбутній апокаліпсис. Парламент погодився з Верверовим і, ляснувши ЦО по загребущих руках, розпустився на канікули — до осені.

Літо стояло недобре, дощове, гниле. Стояли порожніми міські пляжі; люди, що нудьгували у відпустках, одержали замість розваги низку моторошних, захопливих подій.

Стужа виступив по телебаченню, звинувативши корумпований парламент у зраді інтересів виборців. Депутати досі впевнені, що, обійшовши президентський указ, їм удасться евакуюватись у «домовлений час» разом із дітьми та сім’ями; ситі демагоги, вони свердлять дірку у дні спільного ковчега — Цивільної Оборони. (Ця фраза жваво нагадала Лідці Ігоря Рисюка. Здається, навіть у голосі генерала чулись рисюківські інтонації.)

Потім виступив генеральний прокурор. Проти Дмитра Олександровича Верверова було відкрито кримінальну справу за звинуваченням в організації вбивства Зарудного А. І. Значна частина інформації приховувалась «в інтересах слідства», але вже наступного ранку всі газети вийшли з найдокладнішими матеріалами за «справою Зарудного». Докази, більш чи менш переконливі, з’явились ніби зі сховку.

Лідка не витримала й зателефонувала Славкові. «Це неправда! — кричав у слухавку її колишній чоловік. — Це сфа… сфабрико… це провокація!»

Лідка розуміла його. Звісно, Славкові складно було в ТАКЕ повірити; сама вона не повірила того ранку, коли Рисюк повалив її на килим у їхній спільній спальні: «Це Верверов замовив Зарудного Андрія. Це він його прибрав, Лідо. Я знаю точно…»

Протоколи допитів — колишні верверівські працівники кололись один за одним. Зовсім готове, аргументоване звинувачення. І — депутатська недоторканність Верверова, що засів на одній зі своїх приморських дач.

Лідка не спала три ночі підряд. Згадувала, як усміхався Дмитро Олександрович (вона бачилась із ним одного разу, коли Славкові з мамою повернули їхню квартиру), і як подавав руку, серед усіх і їй, Лідці, тоді ще дівчиськові. І вона згадала дотик цієї руки —