Читати книгу - "Армагед-дом"

Він?!

Вона казала собі, що і Стужа, і Рисюк легко можуть збрехати заради справи. Що їм треба втопити Верверова, і заради цього вони звинуватять його хоч у розведенні дальфінів, хоч в організації апокаліпсисів. Що всі ці бозна-звідки виниклі свідчення нічого не значать…

Казала — і не вірила сама собі.

Рисюк і Стужа давно знали, ХТО замовив Андрія. Ігор шукав і накопичував компромат, рив носом, як старанний кабан під дубом, і хтозна-яким чином добував докази. А роздобувши, беріг до моменту «ікс». Доки депутат Верверов їв, спав, говорив із трибуни, дарував дружині квіти…

Він, розуміла Лідка, і губи її самі собою висихали, тріскались, вкривалися шкірочкою. Тоді вона йшла у ванну, вмивалась і довго мила руки, намагаючись відшкребти з правої долоні відчуття потиску руки майже двадцятирічної давнини.

Тим часом розгнівана громадськість, яку спритно підігрівали, зажадала арешту Верверова. Стужа звернувся до парламенту з вимогою про позбавлення злочинця депутатської недоторканності.

Злочинців називає лише суд, бевкнула незалежна газетка, й відразу ж її закрила пожежна інспекція. Подальші події уклались у кілька днів.

Стужа оголосив про розпуск продажного й недієздатного парламенту. Депутати, покинувши відомчі санаторії, злізлись у столицю, де під залою засідань їх зустріло озброєне формування ЦО. Під дулами кулеметів жоден народний обранець так і не дістався до свого крісла.

Верверов повісився на своїй дачі — устиг за ті кілька секунд, доки цивільники ломились послідовно у ворота, в двері будинку, в двері ванної. Його самогубство пояснили визнанням провини і страхом перед покаранням.

Того самого дня депутатські санаторії було вилучено з відомчого підпорядкування й передано Дитячому культурному фонду під літні тренувальні табори.

Парламент так і не зміг прийти до тями після поразки. Кілька спроб згуртуватися разом зірвались через внутрішню депутатську гризотню. Тим, хто добровільно складе мандати, Стужа пообіцяв працевлаштування в столиці, відомче житло, величезну страховку та інші гаразди; уже за тиждень від парламенту лишився тільки спогад, і спогад недобрий.

Увесь цей тиждень Лідка провела перед телевізором, щулячись, горблячись і по-старечому загортаючись у мамину пухову хустку. Вона слухала збуджених дикторів і чудово розуміла, що ніколи тепер не дізнається правди. Чи був Верверов винним і чи був винним тільки Верверов — таємниця померла, задушилась шовковою краваткою. Свого часу ця деталь — краватка — вразила Лідку. Згадувався Рисюк на яхті, напівголий, із елегантним зашморгом на шиї…

Ось ти й дістав що хотів, Ігорю. Твій Стужа майже диктатор — тепер давай дресируй. Апокаліпсис покаже, і якщо, Ігорю, ти все-таки маєш рацію, якщо вдасться обійтися без втрат… Я перша визнаю свою помилку. Принижено попрошу пробачити мені, дурепі, що не зрозуміла й не прийняла геніальну людину, значно геніальнішу, ніж сам Андрій Зарудний…

Вона отямилась. Перед нею на столі лежав учнівський щоденник, і, взявши на приціл графу «Поведінка», вона охайно вивела червоним чорнилом: «Не виконує вимог учителя».

— Максимов, ти готовий?

Він списав крейдою майже всю дошку і згадав майже все щодо «питомого навантаження» і «межі витримуваності», але з «популяційним зсувом» було кепсько.

— Що таке популяційний зсув, Максимов?

— Як у підручнику написано чи як я розумію? — спитав він із надією.

Лідка всміхнулась:

— Звісно, як у підручнику.

Він стиснув губи. Подумав.

— Популяційний… зсув. Якщо за час циклу щільність популяції на даній території змінюється… Або якщо особливість населення… кочове… мігруюче…

Лідка спіймала поглядом щонайменше двох дівчат, яким дуже хотілось Максимову підказати. Одна — серйозна погануля з ріденькою косою, інша — таки нічого, білявочка, кучерява лялька. Звісно, такий хлопчик повинен мати успіх…

Лідка відчула раптовий приплив роздратування. Згадались співчутливі очі директорки: «Часто буває, що жінки, з якихось причин позбавлені радості материнства, приходять працювати в школу… Щоправда, зазвичай це стається раніше, на дев’ятому-десятому році циклу…»

— …Якщо кількість населення позначити як єн, площу території — те, а пропускну здатність воріт як ве… То популяційний зсув дорівнюватиме… ен перше мінус ен друге, поділити на те… ні, поділити на ве…

— Трійка, — сказала Лідка з майже щирим жалем. — Три бали, на більше твоя відповідь не тягне.

Хлопчик мовчав. На вилицюватому обличчі його повільно проступали червоні плями.

У неділю, о четвертій ранку, оголосили навчальну тривогу. Лідка ночувала на квартирі у батьків; напередодні пізно лягла, весь тиждень не висипалась, звук сирени ледь не спровокував блювоту.

— Я нікуди не піду! — закричала вона спросонку.

— Три доби виправних робіт, — флегматично сказав батько. — Або десять, якщо вдруге. Воно тобі треба?

Ледве пересуваючи ноги, штовхаючись і перечіпляючись на кожній сходинці, вибрались на подвір’я. У суцільній темряві метушилися промені ліхтариків — чотири цивільники-інструктори збирали кожен свою групу. Потім над подвір’ям зависла червона ракета, що імітувала, очевидно, характерне для апокаліпсису світло. І над сусіднім подвір’ям також висіла ракета. І над наступним. Певно, на «навчалку» підняли весь мікрорайон.

П’ять хвилин пішло на перегук; із будинку Лідчиних батьків не дорахувались лише якоїсь бабці з п’ятого поверху та чоловіка, що напередодні поламав ногу. Інструктор насупився:

— Санітарна команда, на вихід! Ноші, все, що належиться…

Ніхто не наважився заперечувати. Санітарна команда, до якої належав і Лідчин брат Тимур, витягла нещасного з ліжка, той якийсь час горлав і нерозбірливо лаявся, але потім затих. На інші ноші вклали бабцю.

— Четверта мрига, — бурмотіла бабуся. — Четвертої — не пережити. Облиште, дайте померти спокійно…

Лідці було її шкода.

У суворому порядку рушили вулицями. По черзі несли ноші; загіпсований чоловік важив як мармурова колона, носильники швидко стомлювались. Ніхто не скаржився, керівники груп слухали повідомлення по радіо і, підкоряючись їм, увесь час змінювали напрямок руху. Приблизно за годину ходу, коли складка панчохи на п’ятці немилосердно натерла Лідці ногу, керівники навчань вирішили, що зараз саме час для смуги перешкод. Похмурий натовп тренованих сходами видерся на дах шестиповерхового будинку, звідти вузьким залізним містком перебрався на дах сусіднього. Загіпсований чоловік стогнав крізь зуби. «Довго ще?» — питали в інструкторів задихані жінки. «Скільки знадобиться».

Світало. З вікон співчутливо визирали мешканці, яких сьогоднішнє тренування оминуло. Поки що оминуло. Нікого не мине цей жереб, не піднімуть у неділю вранці — дістануть опівночі серед робочого тижня…

Лідка дивилася собі під ноги. Руберойд, цегла, антени. Дахами будинків тяглася чудово, просто-таки з любов’ю обладнана пішохідна траса, і близько ста жінок, чоловіків і старих крокували нею, охаючи, мучачись задишкою і проклинаючи ЦО — проклинаючи мовчки.

Інструктор ЦО заробляє більше, ніж Лідчин батько, який теж не остання людина. Інструкторські вакансії розмножуються, як кролики, але охочих однаково вистачає,