Читати книгу - "Видозмінений вуглець"

Юристи, яких я там побачив, були схожі на фахівця, який захищав мене у п’ятнадцять років, не більше, ніж постріли з автоматичного кулемета на випускання газів. Вони були холодні, відзначалися професійним лоском і вже непогано просунулися вгору по кар’єрній драбині, завдяки чому їм, попри однострій, ніколи не доведеться опинитися навіть за тисячу кілометрів від справжньої перестрілки. Коли вони по-акулячому пересувалися холодною мармуровою підлогою суду, їм не вдавалося лиш одне: зауважити малопомітні відмінності між війною (масовим убивством людей у чужій формі), виправданими втратами (масовим убивством власних вояків, але з суттєвими вигодами) та злочинною халатністю (масовим убивством власних вояків без помітної вигоди). Я сидів у тій судовій залі три тижні та слухав, як вони прикрашають це, наче один салат за іншим, і з кожною годиною розбіжності, які свого часу видавалися мені цілком чіткими, ставали дедалі неочевиднішими. Гадаю, це є доказом їхньої вправності.

Після цього відвертий кримінал видавався дещо простішим.

— Вас щось бентежить? — скоса позирнула на мене Ортеґа, посадивши немаркований катер на положистий гальковий пляж під дворівневою заскленою будівлею адвокатської контори «Прендерґраст Санчес».

— Просто думаю.

— Спробуйте холодний душ і алкоголь. Мені допомагає.

Я кивнув і підняв крихітну металеву намистинку, яку перекочував між великим і вказівним пальцем.

— Це легально?

Ортеґа потягнулася й вимкнула основні двигуни.

— Більш-менш. Скаржитися ніхто не буде.

— Добре. А тепер мені для початку знадобиться словесне прикриття. Говоритимете ви. Я просто заткнуся й буду слухати. Далі дійте за ситуацією.

— Добре. Все одно Райкер такий і був. Ніколи не вживав двох слів, якщо можна було обійтися одним. А маючи справу з покидьками, він, як правило, просто на них дивився.

— Чимось схожий на Мікі Нозаву, так?

— На кого?

— Не має значення, — коли Ортеґа перевела двигуни на холостий хід, тріск підкинутих угору камінців об корпус припинився. Я розтягнувся на сидінні й розчахнув свій бік люка. Я побачив, як звивистими дерев’яними сходами з напівповерху спускається надміру дебела постать. Схоже, цьому чолов’язі щось пересадили. На плечі в нього висів недвозначний пістолет, а на руках були рукавички. Юристом він, певно, не був.

— Спокійно, — промовила Ортеґа, раптом опинившись біля мого плеча. — Тут ми маємо повноваження. Він нічого не влаштує.

Коли силач перескочив останню сходинку до пляжу та приземлився на зігнуті ноги, вона показала жетон. Коли той його побачив, на його обличчі відобразилося розчарування.

— Поліція Бей-Сіті. Ми прийшли на зустріч із Ратерфордом.

— Оце не можна паркувати тут.

— А я вже припаркувала, — спокійно відказала йому Ортеґа. — Ми змусимо пана Ратерфорда чекати?

Запала колюча тиша, проте Ортеґа оцінила його правильно. Силач тільки гмикнув, показав на сходи й пішов за нами назирці на розумній відстані. Ми вийшли нагору далеко не одразу, а коли прийшли, я зрадів, побачивши, що Ортеґа засапалася значно більше за мене. Перетнувши скромну терасу з того ж дерева, що й сходи, та пройшовши крізь дві пари автоматичних цільноскляних дверей, ми опинилися у приймальні, опорядженій, як кімната відпочинку. На підлозі лежали плетені килимки з візерунками, як на моїй куртці, а на стінах висіли репродукції емпатистів. Сісти можна було в будь-яке з п’яти крісел.

— Я можу вам допомогти?

Це вже точно була юристка. Бездоганно доглянута білявка у вільній спідниці та жакеті, фасон яких пасував до приміщення; руки вона спокійно тримала в кишенях.

— Поліція Бей-Сіті. Де Ратерфорд?

Жінка скоса позирнула на наш супровід і, побачивши кивок, не стала вимагати від нас назватися.

— Боюся, Кіт зараз зайнятий. Він у віртуалі з Нью-Йорком.

— Ну, тоді витягайте його з віртуалу, — промовила Ортеґа з небезпечною м’якістю. — І скажіть йому, що з ним прийшла побачитися поліціянтка, що заарештувала його клієнта. Не сумніваюся, що йому це буде цікаво.

— Можливо, це займе трохи часу, пані офіцерко.

— Ні, не займе.

Дві жінки на мить зустрілися поглядами, а тоді юристка відвела очі. Вона кивнула силачу, а той з досі незадоволеним виглядом знову вийшов надвір.

— Я подивлюся, що можу зробити, — сказала вона крижаним тоном. — Прошу зачекати тут.

Ми зачекали, Ортега — біля вікна від підлоги до стелі, повернувшись спиною до приміщення й дивлячись на пляж, а я — роздивляючись твори мистецтва. Деякі з них були непогані. Маючи набуті за різних обставин навички роботи в контрольованих середовищах, ми обоє не сказали нічого за ті десять хвилин, упродовж яких Ратерфорда витягали зі святая святих.

— Лейтенанте Ортеґа, — цей мелодійний голос нагадав мені голос Міллера у клініці, а відірвавшись від репродукції над каміном, я побачив аналогічний чохол. Може, трохи старший, із дещо більш зморшкуватим обличчям, яке мало негайно викликати повагу як у присяжних, так і в суддів, але з таким самим спортивним тілом і банальною привабливістю. — Чим я завдячую цим несподіваним візитом? Сподіваюся, ви більше не збираєтеся мені докучати.

Ортеґа проігнорувала звинувачення.

— Сержант кримінальної поліції Еліас Райкер, — сказала вона, кивнувши на мене. — Ваш клієнт щойно зізнався в одному викраденні та висловив під наглядом погрозу органічним ушкодженням першого ступеня. Не бажаєте поглянути на запис?

— Не дуже. Не бажаєте мені сказати, навіщо ви прийшли?

Ратерфорд був молодцем — майже не зреагував; щоправда, цього «майже» було досить, щоб я помітив це краєчком ока. Мій мозок запрацював на повну потужність.

Ортеґа відкинулася на спинку крісла.

— Вам по-справжньому не вистачає уяви як на людину, що захищає свого клієнта від обов’язкового стирання.

Ратерфорд театрально зітхнув.

— Ви відірвали мене від важливого сеансу зв’язку. Гадаю, вам дійсно є що сказати.

— Ви знаєте, що таке ретро-асоціативна співучасть третіх осіб?

Це запитання я поставив, не відриваючись від роздруківки, а таки піднявши очі, виявив, що повністю заволодів увагою Ратерфорда.

— Ні, — напружено промовив він.

— Шкода, бо ви та інші партнери Прендерґаста Санчеса негайно опинитеся під ударом, якщо Кадмін здасться. Втім, звісно, якщо це станеться… — я розвів руками та знизав плечима, — …почнеться сезон полювання. Власне, є ймовірність, що він уже почався.

— Гаразд, досить, — Ратерфорд рішучо підняв руку до приколотого в нього на лацкані дистанційного емітера викликів. Наш супровідник пішов. — Мені ніколи з вами гратися. Законодавчого акту з такою назвою немає, а це небезпечно наближається до докучання.

Я підвищив голос.

— Я просто хотів знати, на якому боці ви хочете опинитися, коли