Читати книгу - "Кохай без правил, Ольга Манілова"

Ще мить... ще один помах його коротких вій... ще хоч один удар серця, і зі мною щось трапиться.

Найстрашніше: я не знаю, що саме.

І ось вона настає, наступна мить, і погляд димчастих очей встромився в мене лезом, і глухий і сумний звук супроводжує скорочення серця.

Артур прихоплює мене за плечі перш ніж я почну рухатися самостійно. Я — гола, а він — ні. Я впираюся колінами в диванні подушки, а Резник знову височіє наді мною, бо облизувати й лапати моє тіло він уже перестав.

Він намагається приховати агресію в погляді, але досягає піку озлобленості, коли я вперто не відводжу очей. Його рука безцеремонно обхоплює мою голову, коли губи безладно вкарбовують грубі й уривчасті поцілунки в шкіру моєї шиї.

Страх пробирає тіло до п'ят, раптово кожна думка перетворюється на переживання переляку, і мені так страшно, немов усі жахи одночасно обернулися дійсністю.

Резник усе це вміє робити майстерно і правильно, і поверхня моєї шкіри вже відчувається розплавленим воском. І все всередині жадає заплющити очі й просто — нарешті й надовго — здатися.

Не можна здаватися, я собі не дозволю.

Резник грубий і зневажливий, і нехай тоді це буде винятково секс — ось тільки те, як він несамовито притискає мене до себе і як витягує з мого тіла реакції, зовсім не нагадує секс.

— Так тебе буду трахати, — несподівано чітким і суворим голосом промовляє Артур мені на вухо, — що завтра ходити не зможеш. Я всередині тебе, так, під кожним кутом побуваю. І ти...

Я відштовхую його настільки рішуче і швидко, що на секунду ми обидва здивовано дивимося на простір між нами.

Потім нижня частина запеклого обличчя розпливається в невеселій усмішці, а підборіддя нібито кам'яніє.

— Давай, ну ж бо, давай, Рито.

— Ти не будеш так зі мною розмовляти, — тремтячим голосом заявляю я. — Я-я попередила тебе. Добирай вислови.

— Коли придумаєш цьому назву, тоді скажеш мені. А я поки що тебе відтрахаю.

Я безглуздо хапаю за руки, що тягнуться до моїх грудей, і видаю напівзадушений рик. Той пробуджує щось незрозуміле в мені, як і дратівливий блиск в очах навпроти, що зводить з розуму.

Резник смикає мене на себе, але я даю йому відсіч — хоч і слабку, але помітну.

— Давай, забіяко, подивимося яка ти, — він проходиться носом по моєму обличчю, і слова вібрують на шкірі, наче вони здатні пробратися всередину.

— Яка я?! Ніяка я, — штовхаю Резника в бік.

Він нападає на мою шию з іншого боку, тільки тепер ще стискаючи мої груди в долонях.

Моє тіло відчувається чужорідним. Здається, що циркуляція крові подекуди завмирає, а все всередині тягнеться й тягнеться як липка павутина.

Я знову намагаюся його відштовхнути, коли Артур починає смакувати мої соски.

— Ти чув мене?! В-відповідай!

— О, я чув. Прикинь, що я не чув? Щоб ти відкрила свій чарівний ротик і сказала мені бодай щось із потрібного. Щоб усе сказала! Але вже все, — він оглядає мене і навмисно затримує погляд на трикутнику між ніг. — Мені начхати. Начхати, чуєш? Нумо розважатися. Годиться? Або з французьким акцентом сказати? — абсолютно глумливо додає Резник.

— Я... я... — задихаюся я від злості, — не давала тобі приводу... я не просила, щоб це були... такого типу стосунки.

Його розмашисті плечі напружуються, як і руки, і він повертає голову, немов розминає її.

— Та плювати вже. Я все зрозумів.

— Ти нічого не зрозумів! — я заходжуся в крику і хапаю себе за горло.

От би сказати йому зараз. Прямо вивалити тут. Просто виблювати все це, як отруєну їжу.

Тільки вже пізно. Напевно, коли Резник постукав у двері — було ще не пізно, а тепер все тільки гірше стане. Я впораюся, звісно, я переживу. Господи, я не знаю. Я впораюся насправді? У мене тремтить рука і бажання розгладити на ній шкіру переслідує мене як свербіж.

Резник має намір знову навалити мене на себе, але я спершу впиваюся пальцями в жорстке волосся, а потім у шаленстві розтягую тканину коміра його майки в різні боки.

Я розірву її, якщо знадобиться! Він її зніме, тому що я так хочу.

Резник намагається відтягнути мої зап'ястя вбік, але я сильна — набагато сильніша, ніж здаюся, набагато! Потрібно тільки не чути звуків, що прориваються з власного горла.

Його теплі пальці чомусь коротко погладжують мої руки, а не відтягують від тканини.

— Знімай, — торочу я, — знімай, знімай...

Я навіть не здригаюся, коли він прикушує мою щоку. Нарешті Артур стягує майку, попередньо прихопивши кулаком шматок тканини на спині.

Він починає щось говорити, але мене вже не зупинити.

— Спробуй ще раз сказати щось подібне, — уривками випалюю я, — і ти звідси підеш. Вилетиш!

Тепер чинити опір марно, особливо коли Резник утримує мене в захопленні рук, як у кільці. Він притискає до себе так тісно, що здається, ніби і його очманіло гуркотливе серце врізається в моє.

— Я звідси нікуди не піду, — його лють засліплює та оглушує, і я шукаю спосіб відвернутися. — Нікуди. І не тільки звідси, а взагалі. Це ти тільки спробуй. — А його неадекватний і неоднорідний сміх лякає. — Я. Нікуди. Не. Піду. Нізащо!

Тверді губи мучать мене всюди, покусуванням й уривками слів, що сердитим шепотом осідають на шкірі.

Я і стискаю кулаки, і давлюся видихами. Чіпляюся нігтями за оголену й неосяжну груднину, а потім ковзаю по ній долонями. Рухаюся, ніби в мені все заїло-заклинило, ніби тепер можу тільки долонями мацати твердість напружених передпліч.

Хапаю губами шкіру на його шиї, і цілую безупинно.

Артур насильно відтягує мене і дивиться до неможливості серйозно, і я готова закричати: "Ну що? Що!".

Ми навалюємося одне на одного, задихаючись у круговерті поцілунків, до дикості впертих і агресивних. Я теж хочу тягнути й кусати його нижню губу. Але я раптом опиняюся на спині, і Артур проникає в мене, не зволікаючи ні на мить.