Читати книгу - "Вибач та зрозумій, Катя Кірініна"

У квартирі задушливо, гора немитого посуду, скрізь валяються іграшки Даші, та ще і я пом'ята, не нафарбована, зі сплутаним волоссям, у старій довгій футболці та в шкарпетках. Все це виглядає не дуже привабливо, а все тому, що мама захворіла.

Розумом розумію, що мені нема чого соромитися, але так завжди з нами, жінками: перед колишнім і майбутнім треба бути ідеальною, у всіх сенсах.

Наливши дитині компоту, вирішую взятися за посуд, але де знайти сили для всього цього? І Дашу варто погодувати та помити перед сном, та й взагалі мені не можна хворіти, я не зможу пояснити трирічній дитині, що не в змозі про неї подбати.

Обертаюся на Андрія і бачу, що це саме те, що написано на його обличчі: моя безпорадність.

— Дякую тобі, що погуляв з Дашею, можеш їхати, — хриплю я і сама не впізнаю свого голосу.

— Тобі погано? — обережно питає Андрій. Він дуже напружено розглядає мене та намагається зрозуміти, що відбувається.

— Ні, у мене все добре, — не розумію, як я взагалі знаходжу в собі сили йому відповідати?

Варто вивести його за двері, а далі я щось вигадаю. Не хочу, щоб він бачив мене розбитою, це недозволена розкіш у наших стосунках, точніше, за їхньої відсутності.

Андрій не повинен бачити мене слабкою та безпорадною, я не дозволю. Але моє тіло думає інакше, і я починаю провалюватися кудись.

Навіть не можу до ладу пояснити, що зі мною, просто чітко відчуваю цю слабкість і розумію, що не можу контролювати своє тіло. Тільки вимкнутись мені не вистачає для повної радості.

— А виглядаєш не дуже. У тебе температура? — він підходить ближче і торкається мого чола. — Господи,  Олесю, та ти вся гориш, чим ти думаєш? Це ж небезпечно.

Не встигаю зреагувати, як мене різко підхоплюють чоловічі руки та несуть кудись. Хочу розліпити очі, але вони, як на зло, мені не підкоряються.

— Я викличу лікаря…

— Не треба, у мене є ліки, — відповідаю кудись у порожнечу і відчуваю, що мене поклали на щось м'яке та прохолодне, схоже, на моє ліжко.

— До дупи твої ліки… 

— Мені нічого не потрібно…

— Так-так, я бачу. Відпочивай, я про тебе подбаю…

Останнє, що я пам'ятаю, як хтось закутав мене в ковдру і постійно торкався мого чола, але мені так хотілося спати, що я навіть не подумала, що цей хтось — мій колишній чоловік, якого не повинно бути в моїй спальні й у моєму новому житті.

Але сил боротися, а тим паче з ним, у мене немає, тому я піддаюся спокою, який мене так ніжно огортає.