Читати книгу - "Вибач та зрозумій, Катя Кірініна"

— У тебе висока температура, зараз приїде лікар і огляне тебе, — голос Андрія вириває мене зі сну, і я намагаюся розліпити очі. — Це всі твої ліки?

Хочу щось відповісти, але не можу. Таке відчуття, що в мене як у рекламі: ланцюгами стягнуло горло. Хриплю, стогну, пробач, Господи, елементарно хрюкаю, але намагаюся зібратися.

— Мовчи та не напружуйся, тобі не можна говорити. Я так розумію, у тебе ангіна. Лікар уже в дорозі, скоро буде, — він такий спокійний, хочеться у нього повчитися.

Пригадую, що кілька років тому, коли я хворіла, всі турботи брав на себе мій чоловік. Навіть коли фізично його не було поряд, Андрій настільки оточував мене теплом та турботою, що я не відчувала його відсутності.

Фокусую зір і бачу тільки Андрія, а де моя Даша? Надворі, я так розумію, вже ніч, вона повинна спати, але її ніхто не міг вкласти, крім мене.

Мабуть, Заремський зрозумів мій погляд, спрямований на двері спальні, і відповів:

— Дашу вклав, вона вже спить. Я погодував її, вибач, не розібрався у твоєму холодильнику і попросив працівника принести їжу. Малятко з'їло курку з рисом, я її викупав, ми, щоправда, трохи поборолися у ванній, але скрізь протерли підлогу. Тож не переживай.

Ковтаю і знову розумію, що жахливий біль у горлі викликає сльози. Не знаю, від чого з'являється ця рідина в очах: від того, що дуже боляче, чи річ у тім, що мій колишній чоловік взяв на себе найскладніше і в момент моєї недуги виявився поряд?

Саме він.

Десь на периферії свідомості закрадається думка, що я рада його приїзду, рада його турботі. Не знаю, може, мені лікуватися треба, і річ не в ангіні. Швидше за все, мені потрібен психіатр.

— Як ти це зробив? — мій голос жахливий, аж зайвий раз тіло пересмикнуло.

— Вона прекрасна дитина, така слухняна дівчинка. Пояснив їй, що ти захворіла, і ми домовилися, — на обличчі колишнього з'являється щаслива усмішка.

— Ти купив їй острів?

— Ні, — вже сміється Андрій. — Вона така ж, як і її мама, не ведеться на гроші та подарунки, — це було начебто сказано просто, але сенс був для мене величезним.

Я справді не велась на гроші. І справа не в тому, що не розумію, як ці папірці потрібні. Я хочу жити добре й у відмінних умовах виховувати дитину, тому я багато працюю, але ніколи не розцінювала свій шлюб як вигідну партію, і Андрій це чудово знав. А ще більше зрозумів, коли я пішла від нього, нічого не взявши.

Ми уважно одне одного розглядаємо, поки в Андрія не задзвонив телефон і він під приводом, що приїхав лікар, не виходить з кімнати.

Я ж, своєю чергою, намагаюся оцінити ситуацію і вирішити для себе, з якими приблизно втратами вийду з цієї хвороби.

Це свого роду мазохізм — важко дивитися на колишнього та відчувати, що це все було і ніколи не повториться. Мені це не потрібно, але моє минуле біжить навздогін і постійно переслідує. Як я могла колись подумати, що переросла все це? Це ж довбаний біг по колу.

Через пів години лікар констатував ангіну, прописав купу ліків, зробив укол і наостанок порадив постільний режим і полоскання горла. Нічого нового, нічого такого, чого я сама не знала, але, судячи з виразу обличчя Заремського, без лікаря ми не обійшлися б.

Я не стала сперечатися, мені не можна хворіти. І якщо цей лікар випише якусь особливу пігулку, яка швидше підніме мене на ноги — вже чудово.

— Я заварив тобі чай, — дивлюся на протягнуту чашку в руках Андрія. — Рясне тепле пиття.

— Ти такий турботливий, — беру чашку в руки й вдихаю приємний аромат, не знаю, що це, але в мене такого чаю точно немає. — Де ти це взяв?

— Купив, пий. Тобі треба поспати, доп'єш і відпочивай, — роздає команди колишній, і я тільки зараз помічаю, що він переодягнувся.

На ньому проста домашня футболка та шорти, не знаю звідки в моєму будинку подібні речі, але мене трохи бентежить його домашній вигляд. Складається враження, що чоловік переодягнувся і збирається залишитися тут.

— Навіщо ти переодягнувся? — цей хрипкий голос мене доконає.

— Збираюся спати, не в джинсах же мені лягати, — фиркає колишній.

— Куди лягати? — не знаю, чим мене лікують, але я не дозволю йому залишитися у моїй квартирі.

Це все неправильно, все недозволенно.

— А що ти пропонуєш, залишити Дашу одну з хворою жінкою? Ти про себе подбати не можеш, не кажучи вже про дитину, і тому, що твого хлопця досі немає, я роблю висновки, що ти залишишся одна на ніч, — його слова в якомусь сенсі правильні, але одна думка, що через стільки років ми з Андрієм спатимемо під одним дахом, зовсім не подобається. — Досить думати, заплющуй очі та спи. Завтра подумаєш.

Він чудово все описує, і якби це була інша ситуація і на моєму місці була не я, а так, спостерігала збоку, то погодилася б з його доказами й була рада, що комусь є доглянути хвору людину в одній квартирі з дитиною.

Але ми не в якійсь іншій ситуації, ми знаходимося в наших життях, де ми можемо спілкуватися заради доньки, але ніяк не ночувати разом, коли мого хлопця поряд немає. Що я потім говоритиму Алексу? Маю сумнів, що він зрадіє такому повороту.

— Андрію, все добре. Я зараз посплю, а завтра буду як огірочок. Не хвилюйся і їдь додому, — намагаюся встати й розумію, що нічого в мене не виходить. Ноги наче ватяні, а все тіло прострілює тупим болем.