Читати книгу - "TÜK, Арт Антонян"

— Боюся, я не зможу відповісти на це питання. Ще одна з характеристик людини — не розуміти саму себе. Тварини, вовк, наприклад, не володіють таким мозком, не здатні думати на нашому рівні. Він просто хоче їсти, вбиває і їсть. Якщо він ситий, то без причини не нападатиме. Ми ж, з усією нашою величчю та досконалістю, б’ємося один з одним, нападаємо, вбиваємо далеко не завжди від голоду чи захищаючись. Через матеріальні цінності, наприклад. Правда, їх хоча б можна помацати, але ж часто боремося за щось, що навіть не має фізичного втілення, — вплив, панування, могутність. Просто тому, що якомусь придурку, який дорвався до безмежної влади та великих грошей, нудно жити. Можливо, банальні речі говорю. Не маю уявлення, чим це обумовлено. Чому хтось мухи не скривдить, а хтось знищить сотні, тисячі людей і оком не змигне?

— Мухи не скривдить, — майже про себе повторив Вінсент, потім знову звернувся до Давида: — Чому люди влаштовують війни заради захоплення територій? Який сенс? Вбити у клаптик ґрунту свій прапор, страждати, втрачати рідних, здоров’я, життя?.. Замість того, щоб співіснувати й насолоджуватися відведеним кожному часом? Адже потім неминуче приходить кінець. Кінець всьому. Людина втрачає все, що знайшла, нажила, — робогуманоїд знизав плечима. — Людина протягом усієї історії бореться, вбиває «за свою землю». Але ж досить поміняти маленьку літеру «з» на велику, аби припинилися війни, — Земля!

— Мабуть, недостатньо, тому що побороти потрібно найсильнішого ворога — себе!

Вінсент пильно подивився на Давида, потім на своє відображення в скляній поверхні стола.

— Не думав, що можна бути самому собі другом, союзником або ворогом.

— Але ти ж грав сам із собою в шахи, поки я не з’явився.

— Все набагато складніше, ніж я уявляв, — робогуманоїд знову подивився на своє відображення. — А що таке смерть?

— Вінсент, слава богу, я цього поки не знаю. А коли дізнаюся, то вже не розповім. Люди мізкують над смертю рівно стільки, скільки існують на планеті. Але відповіді все немає і немає. Крім очевидного: тіло перестає функціонувати, його процеси зупиняються, плоть гниє, розпадається. Наша фізична оболонка більше нам не належить.

— А куди дівається сама людина?

— Що ти маєш на увазі?

— Це ж очевидно… Те щось — більше, вище.

— Ти говориш про душу?

— Я зустрічав це слово. Але тільки тепер починаю розуміти його. Ти віриш в існування душі?

— Дуже хотілося б вірити, що після смерті є продовження. Тому хочеться вірити й у душу. Однак я не можу сказати з упевненістю.

— Значить, ви, люди, боїтеся померти?

— Думаю, більшість таки бояться смерті. А ти?

— Я не боюся, — впевнено відповів Вінсент.

— Чому?

— Людина боїться смерті через страх втратити свою оболонку. Вона знає, що з нею трапиться опісля. А ще, і це найзначніше в смерті, вона може прийти разом з болем, фізичним болем, нестерпним. Якби люди були впевнені, що вони спокійно заснуть і не прокинуться, тоді страху було б менше. Але передбачити неможливо. Хвороби та трагічні випадки у всіх на слуху, — Вінсент доторкнувся пальцями до імітації вен, що розгалужувалися у нього під шкірою. — У мене є сенсори, але я не відчуваю фізичного болю. Я не знаю, що це таке. Якщо мені відірвати кінцівку, наприклад, я не втрачу свідомість, моя нервова система не настільки ідеальна і складна, та й працює інакше. Моє тіло можна буде відремонтувати протягом дня або навіть години. У мене немає причин боятися смерті.

— А ось і є, — заперечив Давид.

Вінсент запитально подивився на людину.

— Згадай перші години свого життя. Де тебе активували?

І чому ти зараз тут?

— Ти правий. Я не врахував інший біль, — робогуманоїд зітхнув, зовсім як жива людина. — Значить, я не боюся за своє тіло. З ним нічого не трапиться, коли я помру. Воно просто зламається. Можливо, його використають як запчастини. А ось душа… — робÖсобина знову запитально подивилася на Давида. — Я збентежений. Так і не зрозумів, хто я, яка моя мета. Глобальна мета в житті.

— Вінсенте, дорогий, людина завжди сумнівається. Людина у пошуку постійно ставить собі подібні питання. Думаєш, я або хтось інший тут, у сховищі, та взагалі на планеті знає, хто він насправді і яка його мета, для чого йому було дане життя? Така людська природа. Чесно скажу, ще зовсім нещодавно я сумнівався, але тепер впевнений: ти — людина.

— Дякую, друже! — якось дуже по-максимівськи промовив Вінсент. — Дограймо цю партію.

— Стривай, — раптом зупинив його Давид. — Ти що, так і не поставиш мені ще одне вічне питання?

— Яке? — очі Вінсента від цікавості в прямому сенсі загорілися яскравіше.

— Що таке любов?

— А-а-а, це? Я знаю, що таке любов. Давай грати, — Вінсент потягнувся до тури.

— Ні вже, стривай. Тепер у мене купа питань. Як це? Людство століттями морочить собі голову над визначенням любові, а ти ось так просто «я знаю, давай грати»?

— Я вже ставив це питання, — Вінсент усміхнувся, — Джаззі.

— І що вона сказала?

— Нічого.

— Я так і знав, — Давид стукнув по стільниці.

— Вона показала…

— Що вона зробила? — здивувався Давид.

— Показала, — Вінсент розплився у задоволеній усмішці, явно від приємного спогаду. — Любов — це… як ніби всередині й зовні тебе електризується поле. Можна навіть іскорки побачити іноді. А потім бац — коротке замикання по всьому корпусу. І після ти не можеш припинити думати про щось інше й хочеш ще і ще… І думаєш цілими днями тільки про неї, —