Читати книгу - "1795, Ніклас Натт-о-Даг"

— То він жив під вашим дахом?

— Я почав здогадуватись про його істинну суть. Але порятунок таких грішників, як він,— моє покликання. Тоді я ще в це вірив і сподівався на Божу поміч. Проте здолати такого біса можна лише самому ставши таким же бісом, чи не так?

Вінґе ствердно киває замість відповіді. Тоді береться уточнювати подробиці: коли Сетон ішов і коли повертався, що казав, що помічав за ним пастор. Задоволений відповідями, Еміль уже збирається піти, але в останню мить зупиняється.

— Чи відомо вам, що Сетон — син священника?

Свала обертається і коротко киває.

— Я здогадувався…

Пастор запинається, але все ж веде далі:

— Я хотів прогнати Тюко, але він попросив мене про одну останню послугу. У південних краях Сетон, буцімто, заразився якоюсь лихоманкою, що ніяк його не залишала. За його словами, наближався черговий напад, тож він попросив у мене дозволу перебути гарячку тут.

Свала переступає з ноги на ногу й розщіпає верхній ґудзик сорочки, котра знову починає просякати потом.

— Я не міг стриматися і підійшов до дверей — послухати, що з ним коїться. Почувши, як Тюко кричить у жахливих муках, я зайшов до кімнати, щоби допомогти, або хоча би подбати, щоб він не завдав собі шкоди. Сетон був ледь при тямі, метався у ліжку, і я піддався спокусі, розуміючи, що такої нагоди може більше не бути.

— Що ви вчинили?

— «Сину мій,— сказав я,— возрадуйся, я з тобою. Я і Господь». Я скоїв подвійний гріх, адже скористався з його слабкості, а зараз порушую священну таємницю між вірним і його пастирем.

— І що ж відповів Сетон?

— Із того, як він на мене глянув, я зрозумів, що він приймає мене за когось іншого. А гарячка змусила його витлумачити мої слова буквально. Мені здалося, що спершу Тюко відчув тріумф і полегшення — наче сталося щось таке, на що він довго чекав. Але потім його обличчя скривилося від жаху, а тіло затрусилося. Він схопив мене за руку — там і досі залишилися сліди від його нігтів. «Батьку, ти ж розумієш, яких зусиль мені коштувало знайти тебе? Чи бачиш ти, що серце моє чисте?». Вочевидь, Тюко вирішив, що помер і воскрес до іншого життя. «Сину мій,— мовив я,— Господь — це любов, він завжди прощає дітей своїх». Після цього обличчя Тюко розгладилося від полегшення, і я зрозумів, що зробив добру справу. Сетон поринув у сон, а коли прокинувся наступного дня, то поводився так, ніби нічого не сталося, ніби все це йому примарилося. Після цього він нас покинув, як і обіцяв.

Ларс Свала обертається до розп’яття.

— Тепер я порушив ще одне таїнство… Добре, що це сталося тут, на очах у нашого Господа. Нехай він розсудить, чи правильно я вчинив. Нехай буде його воля. Я порушив клятву задля Альбрехта та Вільгельма. Сподіваюся, недаремно.

Чоловіки покидають залу. Дорогою, між яблунями, Свала звертається до Вінґе:

— А як у вас із вірою, пане Вінґе?

— Кажуть, що Бог — це те, що ми не можемо осягнути розумом.

Свала зневірено посміхається, так, наче чув це вже не раз. Обоє зупиняються біля брами.

— А ще кажуть, що якби Бога не було, люди мусили би його вигадати.

Еміль так само зневірено посміхається у відповідь. І питає:

— Це хто кого зараз підловив?

9.

Чутки поширюються швидко. Минає лише одна ніч, а вже зранку у двері стукає сусід і повідомляє, що внизу на Карделя чекає якась дівчина.

Лотта кланяється, знову соромлячись Карделя, якого давно не бачила.

— Мікелю, кажуть, ти був при смерті.

— Дрібниці. Я за натурою лінивий і м’якотілий, люблю полежати. А як твої справи, Лотто?

Обличчя дівчини розпливається в усмішці.

— Ми з матір’ю нарешті залишилися вдвох. Вона трохи повбивалася, та свобода їй до лиця. Крім того, дідуган залишив нам свої мізерні статки. Мені вже не доведеться називати його ім’я, що мене дуже тішить. Узимку замість торгувати з кошика я доїтиму корів на Данту, у теплому хліві з подвійними стінами.

— Тішуся за тебе.

Вони замовкають, Кардель радіє, що може розділити щастя дівчини, нехай навіть на коротку мить.

— Лотто, коли ми бачилися минулого разу, ти попередила мене про небезпеку від твого вітчима. Що ти мала на увазі? Може, у нього з’явилися нові товариші, яких не було раніше?

— Був один незнайомий мені чоловік. Вони пиячили ночами й бесідували, як давні приятелі. Ніяк не пригадаю імені, я й тоді його ледь розчула. Прізвище коротке і якесь не наше.

— А про що вони говорили?

— Здається, згадували війну.

— А до яких шинків учащав Ґрю? До своїх звичних, чи знайшов якісь нові?

— Він зачастив до корчми «Останній гріш», куди раніше не потикався.

Кардель щиро дякує дівчині. Мікель розуміє, що варто було би дочекатися повного одужання, але нудьгувати в кімнаті більше не в змозі. Мандрівка за митницю виявилася виснажливою, але все ж пішла на користь — тепер Кардель навіть не кульгає, якщо трохи піднапружиться. У себе в кімнаті він прикріплює на звичне місце протез, шкіряні ремінці стискають відвиклу куксу. Мікель аж шкіриться від болю, коли рухає своєю дерев’янкою. Та байдуже, адже вигляд у нього страшний і дужий, навіть якщо зовнішність оманлива.

Юган Кройтц останнім часом не просихає. Усвідомлює це щоранку, коли в пекельних муках годинами намагається спорожнити нещасний шлунок. Добре, що хоч оковиту йому наливають у борг, адже ніщо так солодко не смакує, як трунок, за який можна заплатити завтра. А якщо Кройтц раптом скрутить собі в’язи на пагорбах Стадсґордена, то вийде, що взагалі пив безкоштовно. А це вже неабияка втіха. Розбита Карделем губа, щоб він згорів, постійно нагадує про себе. Час від часу вона запалювалася, і Кройтцу доводилося навіть зривати з рани кірку, щоби позбавитися гною. Тепер на цьому місці утворився бридкий шрам, і дивлячись на власне відображення у дзеркалі чи в калюжі, Кройтц щоразу оплакує загублену красу. Гроші, обіцяні Буліном за розправу над Карделем, він так і не отримав, ще й даремно заплямував руки кров’ю Франса Ґрю. Інколи, добряче нахлебтавшись, Кройтц упадає в розпуку і навіть пускає сльозу за покійним. Але щойно протверезившись навіть не згадує про це, бо від таких, як Ґрю, однаково мало толку що на цьому, що на іншому ­світі.

Кройтц ось уже декілька тижнів тримається якнайдалі від корчми «Останній гріш», очікуючи, поки зникнуть усі залишені там сліди. Та, здається, ніхто навіть не зауважує його відсутності, і всупереч здоровому глузду Кройтц почувається ще більш обділеним. Невже всім на нього начхати? Сто чортів!

Уже пізно, на лавах похитуються п’яні постаті. Кройтцу пора додому, доки шинкарю остаточно не увірвався терпець. Він підносить гальбу з пивом до рота і відхиляється назад, а коли грюкає посудину на стіл, та вислизає з рук і котиться на встелену сіном долівку. Чиєсь неоковирне тіло лізе за гальбою під стіл і якийсь час не показується звідти. Коли ж Кройтц знову розплющує очі, то бачить перед собою широчезну усмішку Карделя.