Читати книгу - "1795, Ніклас Натт-о-Даг"

Кройтц зважує, чи не краще би видати себе за когось іншого, але швидко усвідомлює програшність цього варіанту. Натомість корчить задуману міну та вдає, наче не впізнає Карделя.

— Карландер?

Кардель голосно регоче.

— Кардель, Мікель Кардель! Ми разом служили під Гоґ­ландом, моє місце було палубою нижче. Потім мене перекинули на «Інґеборґ», а тебе, здається, на «Турборґ»?

— На «Стюрбйорн».

— Ну от, майже товариші!

Кардель переступає через лаву, всідається поруч із Кройтцем й обнімає його за плече здоровою правою рукою так, ніби вони давні друзяки, які не раз рятували один одному життя. Кройтцеві від жаху аж шкіра холоне. Кардель тим часом махає шинкареві, щоби тягнув ще пива і бренвіну, але Кройтц ухиляється і вдає із себе добропорядного, уже жалкуючи, що добряче перебрав. Однак Мікель у доброму гуморі і хоче говорити про війну.

— Випий-но, друже, я пригощаю. Будьмо!

Кройтц підігрує, як може, хоча нутро роз’їдає страх, а по закляклій спині холодним струменем тече піт. Він звик із недовірою ставитися до будь-яких збігів обставин. Тим паче, коли людина, якій він лише кілька тижнів тому наосліп порізав руку, сідає поруч буцімто лише для того, щоб обмінятись споминами про морську баталію під Виборгом. Водночас Кройтц гарячково перебирає власні спогади про того Карделя, із яким був поверхово знайо­мий під час війни. Той ніколи не вирізнявся особливим розумом і підходив переважно для чину унтерофіцера: спритний і відповідальний у вузьких рамках, але геть позбавлений фантазії і хитрості. Проте Кройтц не пригадує в Карделя вад, притаманних простим солдатам. Ті зазвичай щовечора збиралися в казармах чи наметових таборах, аби метати кості чи перекидатися засмальцьованими картами, граючи в ті ігри, де перемога залежить від вміння шахраювати чи брехати. Кардель у таких забавах не брав участі. Він був звичайним дурнем, жертвою злиднів. Ну не міг же чоловік аж так глибоко змінитися за якихось кілька років?

Від цієї думки на душі у Кройтца трохи відлягає, і коли випивка робить своє, він навіть поступово заспокоюється. А що тут можна вдіяти? Залишається лише підігрувати і сподіватися на краще. За якийсь час обидва вже регочуть і міряються шрамами, похитуючись на лаві так, ніби під ними не потріскана дощана підлога, а води Фінської затоки.

— Де це ти так розтовк губу?

— Наступив на граблі затемна. І хто б то казав, ти хоч сам себе бачив?!

Згодом їх виганяють із шинку на холод. Чоловіки ще якийсь час стовбичать на подвір’ї, і Кройтц нарешті береться виголошувати промову, яку готував упродовж останньої години. Він щиро дякує й обіцяє зустрітися знову, але замість відповіді Кардель кладе руку йому на шию.

— Е, ні, друже! У мене вдома є бренвін, пиво і шмат хліба на закуску. Ще ж не пізно, а ти так і не розповів мені про загибель лінійного «Ріксенс Стрендер»!

Попри хміль Кройтц зауважує, що Кардель тягне його не в бік Слюссена, до кімнати на вуличці Еверскерарґренд, а вгору, до нетрів і шпилів церкви Святої Катаріни.

— Туди ж далеко, і вік мій уже не той, спина заклякла…

— Та це ж зовсім поруч! Можеш навіть у мене заночувати. Я вже багато років винаймаю кімнату в кварталі Катаріни. Там дуже добре спиться, тихо й не чути гамору Міста-між-мостами.

Кройтц мимоволі перехоплює погляд Карделя, та швидко відвертається, щоби не видати власних почуттів. Кардель бреше і грає ним, як кіт мишею. Остання надія на те, що вдасться прикинутися невинним, бо Кардель точно всього не знає.

Кройтц випростується і доброзичливо сміється.

— Веди, куди знаєш, брате. Який чорт відмовився би продовжити бенкет!

Дорогою Кройтц розповідає про втрату двох лінійних кораблів і поразку флоту під Ревелем, дослівно переповідаючи слова товариша. Той начебто був серед тих, хто підпалив корабель «Ріксенс Стрендер», аби той не дістався росіянам. Поки Кройтц щедро заповнює прогалини пам’яті власними вигадками, Кардель приводить його на цвинтар церкви Святої Катаріни. Аж тут виявляється, що зовсім не для того, щоби скоротити шлях до їхньої цілі. Кардель зупиняє супутника і наказує йому замовкнути. Коло їхніх ніг вирита могила, а поруч — купа землі, у яку гробарі повтикали лопати.

Обоє якийсь час стоять мовчки, однак першим тверезо озивається Кардель:

— Югане, ти спітнів, як повія у церкві.

— У чому справа, Мікелю? Чому ми зупинилися? А як же випивка та закуска?

— Ось твоя обіцяна ночівля. Добре, що гробарі залишили лопати, щоби я міг тебе як слід укрити. Тут тобі буде спокійно, спатимеш досхочу.

— Що за витівки?

Між великим і вказівним пальцями Карделя щось жовтіє наче бурштин.

— Цей передній зуб я знайшов у себе на сходах декілька тижнів тому. Він такого ж кольору, як і решта твоїх зубів. Ану перевірмо, чи пасуватиме він до щілини у твоїй верхній щелепі!

Кройтц перестає дурнувато шкіритися і міцно стуляє губи, як церковні ворота.

— Годі, Югане! Відколи ми рушили від корчми, ти постійно тримаєшся за ножа. Якщо хочеш битися холодною зброєю, то саме час. Може, хоч цього разу ти помив лезо? Востаннє ти заразив мене правцем, я ще й досі не зовсім оклигав. Можливо, це саме твій шанс.

Кройтц опускає очі та бачить, як його зрадливий правий кулак міцно тримається за руків’я — аж побіліли кісточки. Тремтячою рукою витягає із піхов заржавілого і вкритого пліснявою ножа, перехоплює чорний погляд Карделя і відчуває такий жах, що весь його войовничий запал враз кудись пропадає. Кройтц відкладає ножа і здає­ться, піднімаючи догори долоні.

— Чудово, Югане. Тепер перед тобою стоїть ще один вибір: або ти лягаєш на дно ями і я засипаю тебе землею, щоби ти гідно покинув цей світ, або ж ти називаєш ім’я того, хто замовив моє вбивство, і цієї ж ночі ведеш до його брами.

Кройтц чує якийсь дивний звук і тамує подих. Голова йде обертом, йому здається, що він балансує на краю прірви. Звук цей — щось схоже на завивання вітру в кронах дерев, але насправді холодне повітря нерухоме, як бліде обличчя смерті. На якусь мить Кройтцу вчувається шепіт мерців із могил, які благають його зігріти сиру землю. Ногами ллється приємна гаряч, і хоча Кройтц розуміє, що просто обмочився, тепло повертає його до тями. Хай би яким було життя, скільки би болю завдавало, проте воно все ж таки варте своєї ціни.

І водночас йому стає ясно, що зробити вибір буде зовсім не складно.

10.

Надворі вкритий срібною памороззю осінній ранок. Тюко Сетон веде дівчину кварталом до Хеппсбруна, де вони сідають у бричку і їдуть вздовж набережної, минаючи палац і мости через Стреммен. Сетон щільно закутав дівчину у вовняний плащ, аби та не змерзла, хоча вона не подає жодного знаку.

Дорога веде їх через площу, де один навпроти одного стоять оперний театр і палац Софії Альбертини, завертає до дзвіниці церкви Святої Клари, щоб об’їхати горбок, і котиться бруківкою між мурованими будинками вулиці Дроттнінґсґатан. Сетон сидить поруч із дівчиною, підтримуючи