Читати книгу - "1795, Ніклас Натт-о-Даг"

— Нам пора поговорити відверто. Твоє ім’я Анна Стіна Кнапп. Минулого року твоїх близнюків поселили в сиротинці на Горнсберґет. Цей заклад був моїм творінням, а твоїх дітей узяли туди завдяки моїй домовлено­сті із Жаном-­Мішелем Карделем. Якщо мені не зраджує пам’ять, твої діти називалися Мая і Карл. Вони обоє, та й багато інших згоріли заживо під час пожежі на Горнс­берґет минулої осені.

Сетон чекає. Дівчина ніяк не реагує на його слова, незрячі очі дивляться кудись у далечінь.

— Однак тобі, мабуть, невідомо, що пожежа сталася ­через Карделя…

Тюко бачить обсерваторію на пагорбі, і розуміє, що вони вже майже приїхали.

— Ось як усе сталося. Частиною мого благодійництва було опікунство над молодим розореним шляхтичем — Еріком Тре-Русуром. Ерік страждав на душевну хворобу, яка проявляла себе спалахами гніву, після яких він геть нічого не пам’ятав. Його молода дружина стала жертвою такого нападу — до того ж, безпосередньо у першу шлюбну ніч. Совість не дозволила мені віддати хворого юнака в руки правосуддя. Натомість я вважав, що в тому разі, якщо Ерік одужає, це стане найжахливішим покаранням для справжнього винуватця вбивства. Однак після найкращого і найдорожчого лікування в лікарні Данвінкен, стан Еріка тільки погіршився. Тож єдиним виходом було перевести хлопця у божевільню, де він більше не загрожував би собі та іншим. Там Ерік остаточно втратив глузд, у нього з’явилися марення. Кардель та його компаньон Еміль Вінґе отримали доручення від тещі Еріка відмити заплямоване ім’я зятя. Кардель вирішив, що було би непогано спихнути свої жахливі помилки на мене. Чому? Я й сам довго не міг цього зрозуміти.

Візок зупиняється, Сетон допомагає дівчині зійти і веде її крізь ворота міського сиротинця.

— Наші з Карделем дороги перетнулися під час його розслідування. Я охоче показав йому Горнсберґет, відчуваючи гордість за своє творіння. Невдовзі він знову мене розшукав — цього разу, щоби я взяв під опіку двійко дітей, близнят Маю та Карла. Кардель відразу ж узявся мені погрожувати, мабуть, не вірячи в мою доброчесність. Мовляв, якщо я виконаю його прохання, то він залишить мене у спокої, якщо ж ні, то докладе усіх мислимих зусиль, аби знайти докази моєї причетності до злочину. Звісно ж, я прихистив близнят, зовсім не керуючись погрозами, урешті-решт, для того й існував наш заклад…

Сетон веде дівчину, тримаючи попід руку. Болотиста дорога змінюється чистим, замощеним каменем подвір’ям.

— Незабаром будівля сиротинця спалахнула, Горнсберґет згорів ущент. Врятувалося лише декілька дітей, сотня інших заживо згоріли в будівлі, у тому числі й твої діти. Сиротинець підпалив Ерік Тре-Русур, який незадовго до того втік із божевільні. Відтоді охорону цього лікувального закладу суттєво посилили. Чому він це вчинив? Кардель бовкнув зайвого у присутності панича Тре-Русура, вголос висловивши свої підозри, що начебто це я спричинив усю трагедію, переслідуючи власні темні цілі. А затуманений розум Еріка тільки і чекав на цю соломинку, щоби скинути із себе тягар вини!

На подвір’ї, ближче до урізу води, стоїть криниця. Поруч чекає жінка, яка щось тримає в руках.

— Ми живемо у страшному світі. Досить черкнути нігтем по золоту, що блищить, як виявиться, що це всього лиш тонка сухозлітка, обманка. Ти і сама, мабуть, не раз таке бачила.

Сетон зупиняється достатньо далеко від жінки, щоб та його не почула, хапає Анну Стіну за плечі й намагається перехопити її погляд.

— Кардель зовсім не випадково звинуватив мене перед Еріком, він зробив це навмисно. Звичайно ж, він, як і Ерік, сподівався, що я теж стану жертвою вогню, а мій попіл поховає його брехню на віки вічні. Та доля розпорядилася інакше: того вечора я був в іншому місці. Зрештою, головною жертвою був не я. Це Кардель прагнув звести зі світу Маю і Карла…

Ще тихше, приклавши поранену щоку до вуха дівчини і зігріваючи її кожним видихом, Сетон вимовляє:

— У природі це звична річ, про це пишуть всі учні Карла Ліннея. Ведмідь і лев безжально пожирають чужих малюків. Ти же знала, що він тебе жадає? Може, він пробував тебе поцілувати? Кардель для тебе застарий, він і сам це розуміє, але який чоловік устоїть перед стрілами Купідона? А вони, як відомо, летять наосліп. Кардель мріяв, що ви житимете разом у кімнатці, на яку вистачить його скромної платні пальта. Яка різниця, де жити, аби помістилося ліжко для вас обох. Та в омріяному ним майбутньому не було місця для чужих байстрюків, які своїм скиг­ленням убивають пристрасть і потяг. Мая і Карл стояли на заваді. Коли Кардель прийшов до мене зі своєю пропозицією, я почастував його вином, набагато якіснішим від того, до якого він звик. Трунок швидко вдарив йому в голову, і Кардель розговорився. Він щиро сподівався, що ти погодишся покинути своїх дітей назав­жди, тільки-но побачиш, як дбайливо з ними поводяться в Горнсберґеті. Однак сила материнської любові виявилася міцнішою. Він усвідомив, що ти, щойно в тебе з’являться кошти, забереш близнюків до себе. Тієї ж миті була вирішена їхня доля.

Кардель веде Анну Стіну до криниці. Подвір’я порожнє. Звідкись доноситься стукіт самопрядок, кожна з яких вибиває свій власний ритм.

— Бачу, ви все принесли, як я і просив. А тепер, будь ласка, залиште нас наодинці, я покличу вас, коли ми завершимо.

Жінка вагається, тоді невпевнено передає свою ношу Сетону. Той докірливо прицмокує язиком, підганяючи жінку:

— Ну ж бо, я ж колись і сам керував сиротинцем!

На руках у Сетона опиняються двоє сповитих немовлят, яким не виповнилося і року. Одне немовля спить, а друге здивовано глипає на незнайоме обличчя. Сетон тримає обох дітей перед Анною Стіною.

— Анно Стіно, прошу пробачити мене за те, що зараз відбуватиметься, але іншої ради немає. Ці діти — одні з тих безіменних бідолах, яких щотижня приносять до сиротинця знедолені дівчата. Назвемо їх на власний розсуд: хлопчика — Карлом, а дівчинку — Маєю.

Сетон обережно кладе малюків до широкої бадді під криницею. Тепер прокидається дівчинка й дивиться на світ загадковим дитячим поглядом. Сетон колише дітей, і, тихенько наспівуючи, піднімає баддю над краєм криниці, тримаючи в руці мотузку від коловороту, що утримує посудину над дірою. Поступово відтягує мотузку від колодязя аж до того місця, де стоїть Анна Стіна і стає позаду неї, наче обіймаючи. Тоді обережно кладе безвольні пальці дівчини на мотузку та обгортає ними грубі конопляні волокна.

— Ти готова, Анно Стіно? Зараз я відпущу мотузку, триматимеш тільки ти. Повертайся до життя!

Так вони мовчки стоять якусь мить, дихаючи в одному ритмі. Хлопчик видає незадоволений писк, обурюючись тим, що його поклали на тверде й позбавили тепла, а дів­чинка, заколисана похитуванням бадді, знову заплющує очі.

Сетон відпускає руку.

11.

Двостулкові двері змикаються за спиною Вінґе, й одразу стає зрозуміло, що з ліхтаря, якого йому надав сторож, користі мало. Зрештою, його попередили, що тут темно навіть серед білого дня, вікон нема, а для такого великого приміщення однієї свічки замало. Вінґе наосліп шаркає партером у відгородженому бильцями секторі для стоячих глядачів. Поступово очі звикають. У темряві де-не-де зблискують золочені гірлянди та ліпнина балконів. Довкола