Читати книгу - "1795, Ніклас Натт-о-Даг"

Сцена нагадує чорний шанець. Еміль доходить до краю підмостків і піднімається сходами. Сцена обмежена поло­винами завіси, зав’язаними золотим шнуром, а попере­ду тепер зяє прірва порожньої глядацької зали. Мороз біжить по шкірі. Від вигляду спорожнілих місць, що зазвичай напхані людом, завжди стає якось по-особливому моторошно.

Вінґе опановує себе та, зосереджуючись на своєму завданні, ставить ліхтар у найцікавішому, на його думку, місці — посередині сцени. І він таки має рацію. Пильне око швидко знаходить на дощатому помості велику темну пляму, затерту й нечітку. Еміль стає на коліно, виколупує нігтем заплямовану скіпку, кладе її на зволожену слиною долоню і розтирає великим пальцем, щоби повернути їй первісний вигляд. У жовтому відблиску ліхтаря важко розрізнити кольори, та Еміль навіть не сумнівається в тому, що денне світло підтвердить — це колір крові.

Далі Вінґе підносить ліхтар і приглядається. Наче у відповідь йому, у шпарині між дошками щось зблискує. Серед тирси і пилу мерехтять крихітні веселки — уламки дзеркала, до яких не змогла дотягнутися мітла прибиральника.

12.

Конопляна линва вивертається з рук Анни Стіни, мов змія, залишаючи на шкірі пекучі сліди. Це триває лише якусь секунду. Мотузка зупиняється, кволі руки ледь-ледь утримують вагу бадді, а жінку притягує все ближче до криниці. Анна Стіна незвичним для неї порухом відхиляється назад. Надто заслаблі м’язи трусяться, пальці коцюбнуть, коліна м’якнуть, але п’яти щосили впираються у землю. Такий тягар жінці не під силу, баддя невпинно повзе додолу.

— Я таки мав рацію. Вітаю у світі живих, Анно Стіно!

Голос Сетона тихий, а що гірше — далекий. Він устиг відійти назад і тепер стоїть надто далеко, щоб допомогти, якщо мотузка все ж таки вирветься. Анна Стіна згадує слова і важко вимовляє відвиклими устами:

— Допоможи мені!

— Охоче. Але спершу доведи, що остаточно повернулася до життя і не спробуєш утекти у світ тіней, щойно трапиться нагода. Потрібно, щоби ти захотіла, без цього нічого не вийде. Витягни баддю із криниці, тоді я тобі допоможу.

Плач дітей доноситься із прірви, лунко відбиваючись від мурованих стін криниці. Анна Стіна чує, що з її грудей також рветься схлипування. Усі старання змусити тіло підкорятися виявляються марними. Колись вона граючи мог­ла витягнути повне по вінця відро води, але зараз страшно навіть на мить розтиснути пальці, щоби випадково не впустити мотузку. Із кожною миттю її сили спливають.

Починається мжичка. Думки плутаються, та все ж у жінки з’являється ідея. Анна Стіна переставляє одну ногу, тоді другу, далі обертається усім тілом, а линва тим часом намотується їй на талію. Із кожним таким повільним піруетом тягар легшає, а пальці перестають палати вогнем. Крок за кроком Анна Стіна дістається криниці. Відразу ж з’являється Сетон, перехоплює і ставить на землю баддю.

Разом із полегшенням жінку полишають останні сили, її ноги підкошуються. Анна Стіна відчуває, як по шкірі січе дощ, чужий одяг намок та обважнів. Слідом за фізичними відчуттями з’являються біль і смуток. Вона затуляє обличчя руками, не в змозі стримати сльози.

Десь поруч Сетон тримає на руках малюків, прикри­ваю­чи обох від дощу плащем.

— Діти змерзли і зголодніли, їм пора повертатися в теп­ло. Понесеш їх?

Жінка киває і підводиться, а Сетон передає їй дівчинку, а тоді хлопчика. Анна Стіна дуже добре пам’ятає, як це — носити дітей, як теплі крихітні тільця туляться і мостяться на руках, якими легкими вони здаються. Вона дивиться на круглі личка малюків і враз згадує своїх власних дітей. Це солодкі, але такі щемкі спогади про дрібнички, що здавалися втраченими назавжди: ямку на щічці, кирпатий носик, складку на чолі. Ці діти — чужі, це не справжні Карл і Мая.

Анна Стіна ступає повільно й важко. Сетон її не підганяє, мовчки йде попереду, а відчинивши двері, жестом попереджає про високий поріг.

13.

Щойно Еміль Вінґе переступає поріг Карделевої кімнати, як пальт одразу ж його розвертає:

— Ходімо перекусимо! Мій живіт бурчить, як наш покійний король.

Вінґе ледь приховує здивування.

— А я ж думав, ти лежатимеш ще не один тиждень.

Кардель, гримасуючи, розправляє плечі ти витягує шию.

— Я погано б’юся, але завжди швидко оклигую. Важко сказати, чи це недолік, чи перевага.

Вони спускаються сходами і виходять крізь браму. Кардель зупиняється, принюхується на всі боки, а тоді киває кудись угору:

— Здається, Довгий на вулиці Ґосґренд забив курку, чути запах варива з казана.

Шинок у корчмі такий, як і всюди в місті: закут для товариства з п’яти осіб, або й десяти, коли вже п’яні. Ще рано, на кухні коло плити порається сам цибатий господар. Він уже розтуляє рота, щоби попросити гостей почекати, поки відкриється корчма, але впізнає Карделя.

— А, це ти! Ну що ж, сідай. Юшка ще не готова, та якщо ти дуже голодний, можу запропонувати вчорашній хліб зі знижкою.

Кардель стукає твердою буханкою об стіл, а враження таке, наче деревом об дерево.

— Кажеш, учорашній? Його, певно, замісили на ка­м’я­ному борошні. Хочеш, щоби я оце гриз насухо, без юшки, ще й платив гроші? Та тут навіть миші поламають останні зуби.

Господар невдоволено знизує плечима.

— Тоді заплати, скільки вважаєш за потрібне.

Кардель котить столом один шилінг.

— Тут за юшку для двох, пиво, воду і хліб.

Господар спритно хапає монету, усміхнено кланяється і повертається до кухні, де повільно, із залізним терпінням чистить ріпу, по спіралі зрізаючи шкірку. Кардель сам наточує собі кухоль пива, робить декілька спраглих ковтків, аж починає пекти в горлі, і гримає важким кухлем об стіл.

— Ансельм Булін!

— Це хто такий?

— Чоловік, що найняв чотирьох покидьків, аби ті зарі­зали мене в моїй кімнаті. Він припустився помилки, доручивши цю справу Югану Кройтцу. Пам’ятаю цього мерзотника ще із часів війни. Кройтц мав усе спланувати так, аби вбивство виглядало наслідком давньої неприязні двох товаришів по службі. Учора я розшукав Кройтца й без особливих зусиль змусив його у всьому признатися, ще й показати браму будинку Буліна.

— Де?

— Квартал Главк, заїзд із вулиці Ґаффельґренд.

Вінґе озивається не відразу.

— Зрозумій мене правильно: я аж ніяк не применшую твоїх заслуг, але чи насправді це було розумно із твого боку? У такому стані?

Кардель змірює його насмішкуватим поглядом.

— Те, що я хворів, не надає тобі права панькатися зі мною до кінця моїх днів. Я дорослий чоловік і маю право приймати власні рішення.

Еміль першим відводить очі.

— А я ходив до гернгутерів у парк Кунґстредґорден. Саме туди прибився Сетон після того, як ми влаштували засідку в його норі. Я довідався імена загиблих. Цим Альбрехту та Вільгельму не пощастило — Тюко використав їх для головних ролей, аби зробити спробу