Читати книгу - "Солодка цукерочка для боса , Вікторія Вецька"

— Мар’яно, — його голос звучав глибше, майже пошепки, — ви справді вірите, що можна просто відкинути тягар минулого, як непотрібний багаж? Що можна просто… забути?

Я опустила погляд, відчуваючи, як цей холодний і владний чоловік, звиклий приховувати свої емоції за крижаною маскою, тепер стоїть переді мною відкритий, хоча б на мить. Можливо, ми обидва знали, що ці миті короткі і рідкісні, але я не могла залишитися байдужою.

— Ні, — тихо відповіла я, дивлячись йому прямо в очі. — Але я вірю, що разом легше нести цей тягар. Що можна розділити і біль, і радість, якщо є хтось, кому ти довіряєш. Хтось, хто наважиться доторкнутися до тієї частини тебе, яку ти приховуєш навіть від себе.

Я бачила, як він на мить затримав подих, ніби не очікував почути щось подібне. Його рука повільно піднялася, і я відчула легкий дотик його пальців на своїй руці, майже невловимий, але сповнений тепла, яке пробилося крізь його холодний панцир.

— Ваша сміливість завжди мене дивувала, Мар’яно, — промовив він, і в його голосі раптом зазвучала якась невідома мені нотка — м’яка, без захисної маски. — Можливо, ви маєте рацію. Але не кожен зможе витримати ту правду, яку знайде за цими стінами.

Я відчула, як його погляд проникав глибше, і в цей момент зрозуміла, що ми обоє вже зайшли надто далеко, щоб відступити. Я обережно стиснула його руку у відповідь, і це було все, що потрібно, щоб мовчання між нами стало однозначним.

Богдан відійшов до вікна, залишивши мене на мить наодинці зі своїми думками. Я відчула, як повітря стало густішим, наповненим очікуванням, і майже фізично відчула, як на його плечах важить той невидимий тягар минулого, що його він так старанно приховував.

— Ви запитували про спогади, — тихо промовила я, вирішивши продовжити цю непросту розмову. — Часом вони не дають рухатися вперед, але ми все одно тримаємося за них. Можливо, бо боїмося залишитися порожніми, коли зникне все, що нас визначає.

Він на мить завмер, не відриваючи погляду від нічного міста за вікном. Я не знала, чи чув він мене, чи просто заглибився у свої думки, але раптом його голос порушив тишу:

— Спогади... вони схожі на ланцюги, які тягнуть нас назад, навіть коли ми всіма силами намагаємося рухатися вперед. Деколи мені здається, що я став заручником власного минулого.

Його слова видалися мені відвертішими, ніж будь-коли. У кожній ноті звучала туга і водночас гостра образа, яку він, схоже, не зміг ані забути, ані пробачити.

— Але хіба можна залишитися заручником назавжди? — тихо запитала я, набираючись сміливості підійти до нього ближче. — Часом єдине, що потрібно зробити, — це дозволити собі відпустити. Можливо, навіть пробачити.

Він обернувся до мене, і в його погляді було стільки напруги та недовіри, що я майже відступила. Але замість цього я залишилася на місці, відчуваючи, що зараз між нами — найважливіший момент. Богдан наблизився, зупинившись так близько, що я могла чути його дихання.

— Пробачити... — повторив він, немов смакуючи це слово, наче воно було чимось чужим, далеким. — Пробачати — це слабкість. А я звик вигравати, Мар’яно.

Я зустріла його погляд, і в мені піднялася рішучість, яку я, можливо, навіть не знала в собі.

— Пробачати, кохати, довіряти, відчувати — це не слабкість, Богдане, — мій голос прозвучав спокійно, хоча серце билося все сильніше. — Це сила. Сила бути справжньою людиною, здатною на нові почуття, незважаючи на біль.

Його очі нарешті зустрілися з моїми, і я побачила там щось більше, ніж просто холод. Це була суміш роздумів і, можливо, навіть сумнівів, яких він так боявся. Можливо, він навіть не пам’ятав, як це — дозволити собі бути вразливим.

— Ви пропонуєте всім давати другий шанс? — його голос був тихим, але в ньому я вловила приховану іронію. — Навіть якщо людина колись зрадила вашу довіру?

— Не всім, — відповіла я чесно. — Але тому, хто дійсно важливий, варто дати шанс. Бо деякі люди варті того, щоб відкритись для них знову. А біль... Він іноді просто вказує на те, що ми ще здатні відчувати. І це вже перемога.

Він зітхнув, і цей жест був настільки незвичним для нього, що на мить я відчула, як між нами зникла невидима стіна. Вперше я бачила в ньому не владного, холодного чоловіка, а людину, яка боролася з власними страхами.

— Можливо, ви праві. Можливо, не всі люди однакові.

Я відчула легкий трепет, знаючи, що він сам відкрив цю маленьку частину себе. І в ту мить мені здавалося, що він теж зробив крок назустріч, навіть якщо це було так невпевнено і обережно.

Його слова залишили у повітрі тихий відгомін, який змусив мене задуматися про те, що він насправді відчуває. Я бачила, як він на мить відвернувся, ніби намагався сховати той вираз обличчя, що не вписувався в його холодну, неприступну маску.