Читати книгу - "Сапфірова книга, Керстін Гір"

— Лорде Аластер, дозвольте рекомендувати вам сина віконта Баттена. І вихованку віконта, чарівну міс Грей.

Мій реверанс був із двох причин менш шанобливим, аніж передбачалося етикетом: по-перше, я боялася втратити рівновагу, по-друге, лорд був настільки гордовитим, що я зовсім забула, що граю роль бідної вихованки лорда Баттена. Гай-гай, я сама була онукою лорда зі старого і прославленого роду, до того ж походження в наш час взагалі не мало значення — всі люди рівні, чи ні?

Погляд лорда Аластера заморозив би кров у мене в жилах у будь-який інший час, але сьогодні пунш справляв чудову дію, і тому я відповіла на його погляд якнайпихатіше. Він все одно на мене недовго дивився, Ґідеон — ось від кого він не відривав очей, поки лорд Бромптон щось радісно торохтів.

Ніхто чомусь не відрекомендував одягненого в чорне супутника лорда Аластера, і, здавалося, ніхто не звернув уваги, що він зиркнув на мене з-за плеча лорда і прогарчав:

— Ти! Демон із сапфіровими очима! Ти скоро підеш до пекла!

Що-що? Це було вже занадто. Сподіваючись допомоги, я озирнулася на Ґідеона, який трохи напружено посміхався. Але він заговорив лише тоді, коли лорд Бромптон збирався піти по свою дружину — і кілька келихів пуншу.

— Не переймайтеся, лорде Бромптон, — сказав він. — Нам усе одно вже час іти. Після хвороби моя сестра ще не оклигала як слід і не звикла так довго не спати. — Він знову поклав руку мені на талію, а другою взяв мене під лікоть. — Як ви бачите, вона ще невпевнено тримається на ногах.

О, а він мав рацію! Підлога піді мною неприємно хиталася. Я вдячно сперлася на Гідеона.

— Та я зараз же повернуся! — крикнув лорд. — Моя дружина напевно умовить вас залишитися.

Граф Сен-Жермен, усміхаючись, дивився йому вслід.

— Він добра душа, його чуття гармонії постраждало б, якби ми зчинили сварку.

Лорд Аластер дивився на Ґідеона з відвертою ворожістю.

— Тоді він був таким собі маркізом Веллдауном, якщо я добре пам’ятаю. А сьогодні — син віконта. Як і ви, ваш протеже має схильність до шахрайства. Дуже шкода.

— Це називається дипломатичний псевдонім, — сказав граф, досі посміхаючись. — Але ви в цьому нічого не тямите. Хай там як: я чув, ви нарозкошувалися фехтуванням, коли зустрічалися одинадцять років тому.

— Я тішуся кожним поєдинком, — зауважив лорд Аластер. Він повів далі, ніби й не чув, як його супутник прохрипів: «Розгромити ворогів Господа мечами Янголів і Архангелів!» — І за цей час я навчився деяких трюків. Зате ваш протеже за ці одинадцять років майже не постарів, і, як я сам мав змогу переконатися, не мав часу попрацювати над своєю технікою.

— Сам мав змогу переконатися? — презирливо посміхнувся Ґідеон. — Для цього вам треба було прийти самому. Але ви лише послали своїх людей, а для них моєї техніки цілком вистачило. А це знову доводить — краще робити все самому.

— Ви, либонь… — очі лорда Аластера звузилися. — О, ви говорите про інцидент у Гайд-парку минулого понеділка. Правильно. Краще б я сам узявся за справу. Це все одно була спонтанна ідея. Але без допомоги чорної магії та… дівчат, вам навряд чи вдалося б вижити.

— Я дуже радий, що ви прямо говорите про це, — сказав граф. — Бо відколи ваші люди захотіли позбавити життя моїх юних друзів, я став трохи нестриманим… Я гадав, що ваша агресія спрямована на мене. Я впевнений, ви розумієте, що я не стерплю такого ще раз.

— Робіть те, що вважаєте за потрібне, а я робитиму те, що я вважаю за потрібне, — відказав лорд Аластер, а його супутник прохрипів: «Смерть! Смерть демонам!» — причому так своєрідно, що я вже подумала, ніби він сховав лазерного меча під накидкою. Він явно був несповна розуму. Проте я подумала, що легковажити його поведінку не слід.

— Хоч нас і не відрекомендували одне одному і я змушена визнати, що сьогоднішні правила спілкування дещо проблематичні для мене, — мовила я, дивлячись йому прямо в очі, — але ці розмови про смерть і демонів я вважаю абсолютно недоречними.

— Не звертайся до мене, демоне! — грубо гаркнув «Дарт Вейдер». — Я невидимий для твоїх сапфірових очей. А твої вуха не можуть мене чути.

— От якби так і було, — кинула я і раптом захотіла додому. Або хоча б назад на канапу, хоч якою незручною була спинка. Уся кімната хиталася піді мною, наче корабель в океані.

Здавалося, Ґідеон, граф і лорд Аластер втратили нитку розмови. Вони більше не кидалися таємничими фразами і здивовано дивилися на мене.

— Мечі моїх нащадків простромлять вашу плоть, флорентійський Альянс помститься за зло, завдане моєму роду, і змете з лиця землі те, чого не жадав Господь! — заявив «Дарт Вейдер», ні до кого конкретно не звертаючись.

— З ким ти розмовляєш? — прошепотів Ґідеон.

— З оцим ось, — сказала я, вхопившись за нього міцніше, і показала на «Дарта Вейдера». — Хтось має йому сказати, що його накидка — галі… не відповідає останній моді. І що я — між іншим — ніякий не демон і мечі його нащадків не простромлять мою плоть і не зметуть мене з лиця землі. Ой!

Ґідеон стиснув мою руку.

— Що це за комедія, графе? — запитав лорд Аластер і поправив брошку на шийній хустці.

Граф не звертав на нього уваги. Його погляд з-під важких повік зупинився на мені.

— Це цікаво, — промовив він тихим голосом. — Очевидно, вона здатна зазирнути прямо в вашу чорну заблукану душу, дорогий Аластере.

— Вона вижлуктила стільки вина, що я боюся, це всього лише п’яні фантазії, — сказав Ґідеон і прошипів мені на вухо: — Стули дзьоба!

Мій шлунок боляче зіщулився від жаху, коли я вмить збагнула, що більше ніхто не бачить «Дарта Вейдера», і не бачить тому, що він — клятий привид! Якби я не була така п’яна, то очевидність цього впала б мені у вічі раніше. Чи можна бути більшою ідіоткою? Ні його одяг, ні зачіска не пасували до цього століття, і найпізніше — тієї миті, коли він заходився вигукувати свою пафосну маячню, — я мала б помітити,