Читати книгу - "Сапфірова книга, Керстін Гір"

Лорд Аластер закинув голову і сказав:

— Ми обидва знаємо, чия душа тут належить дияволу, графе. З Божою допомогою я стану на заваді тому, щоб ці істоти взагалі з’явилися на світ.

— Простромлені мечами святого флорентійського Альянсу! — пишномовно докинув «Дарт Вейдер».

Граф розсміявся.

— Ви так і не збагнули законів часу, Аластере. Сам факт, що ці двоє стоять перед вами, доводить, що ваші плани не справдяться. Може, вам не варто так сильно сподіватися на Божу допомогу в цій справі. Як і на моє довготерпіння надалі.

У його голосі та погляді зненацька з’явився крижаний холод, і я помітила, що лорд відсахнувся. На коротку мить з нього злетіла вся гордовитість, і на його обличчі читався тільки страх.

— Змінивши правила гри, ви програли своє життя, — сказав граф тим же голосом, яким під час минулої зустрічі налякав мене до смерті, і враз я знову була впевнена, що він комусь власноруч перерізав горло.

— Ваші погрози на мене не діють, — прошепотів лорд Аластер, але обличчя його говорило про інше. Блідий, як небіжчик, він схопився за горло.

— Невже ви вже хочете піти, мої любі? — До нас підійшла леді Бромптон, шарудячи спідницями і радісно посміхаючись.

Риси графа Сен-Жермена розморщились, і в його обличчі не залишилося нічого, крім люб’язності.

— А ось і наша чарівна господиня. Мушу сказати, ви цілком відповідаєте тому, що про вас говорять, міледі. Давно вже я не отримував такої втіхи.

Лорд Аластер потер шию. На його щоки поступово вертався рум’янець.

— Сатана! Сатана! — розлючено загорлав Дарт Вейдер. — Ми розгромимо всіх вас, власноруч повириваємо ваші брехливі язики…

— Мої юні друзі шкодують так само, як і я, що нам доводиться йти, — правив далі граф, усміхаючись. — Але ви скоро знову зустрінетеся, на балу в лорда й леді Пімплботтом.

— Прийом завжди настільки цікавий, наскільки цікаві його гості, — зауважила леді Бромптон. — Тому я б вельми зраділа, якби найближчим часом мала змогу знову вітати вас. Як і ваших чарівних юних друзів. Ця зустріч нам усім дала величезну насолоду.

— Ми теж були дуже раді, — сказав Ґідеон і обережно відпустив мене, ніби не був упевнений, чи зможу я стояти самостійно.

Хоча кімната ще хиталась, як корабель, і думки в моїй голові явно потерпали від хитавиці (щоб залишатися в темі), прощаючись, мені вдалося опанувати себе і не осоромити Джордано та насамперед Джеймса. Тільки лорд Аластер і привид — він і далі вигукував страшні погрози — заслужили на мій погляд. Я увічливо приклякла перед лордом і леді Бромптон, подякувала за чудовий вечір, і в мене навіть вія не здригнулася, коли лорд Бромптон залишив на моїй руці слинявий слід від поцілунку.

Перед графом я присіла в дуже глибокому реверансі, але не зважилася ще раз подивитися йому в обличчя. Коли він тихо мовив: «Ми побачимося вчора після обіду», я тільки кивнула і чекала з опущеними очима, поки Ґідеон знову підійде до мене й візьме під руку. Сповнена подяки, я дозволила йому відвести себе з салону.

— Хай йому грець, Ґвендолін, це ж не шкільна вечірка! Як ти могла?! — Ґідеон грубо накинув мені шаль на плечі.

Здавалося, зараз він радніше струснув би мене щосили.

— Вибач, — пробелькотіла я вчергове.

— Лорда Аластера супроводжують тільки паж і кучер, — шепнув Ракоці, який невідь-звідки виник позаду Ґідеона. — Дорога та церква перевірені. Усі входи до церкви охороняються.

— Тоді ходімо, — сказав Ґідеон і взяв мене за руку.

— Я можу понести юну даму, — запропонував Ракоці. — Здається, вона не надто впевнено стоїть на ногах.

— Чудова ідея, але не треба, дякую, — мовив Ґідеон. — Кілька метрів ти зумієш подолати, чи не так?

Я рішуче кивнула.

Надворі періщив дощ. Після яскраво освітленого салону Бромптонів шлях назад у темряві був ще моторошнішим, ніж перше. Знову бовваніли живі тіні, знову я визирала за кожним кутом чиюсь постать, готову кинутися на нас. «…Змете з лиця землі те, чого не жадав Господь!» — здавалося, шепотіли тіні.

Ґідеону теж було якось ніяково на зворотному шляху. Він ішов так швидко, що я насилу встигала за ним, і весь час мовчав. На жаль, дощ не допоміг розібратися з думками, та й земля досі хиталася під ногами. Тому я відчула безмежне полегшення, коли ми дісталися до церкви і Ґідеон посадив мене на лавку перед вівтарем. Поки він про щось говорив із Ракоці, я заплющила очі та кляла себе за нерозважливість.

Так, звичайно, пунш мав і приємні побічні явища, але загалом мені було б краще дотримуватися нашої з Леслі обіцянки щодо невживання алкоголю. Усі ми після шкоди мудрі.

Як і в момент нашого прибуття, на вівтарі палала однісінька свічка, і крім цього крихітного тріпотливого острівця світла у всій церкві панувала темрява. Коли Ракоці пішов — «Мої люди охороняють усі вікна і двері до моменту вашого зворотного стрибка», — мене охопив страх. Я підвела очі на Ґідеона, який підійшов до лави.

— Усередині так само моторошно, як і зовні. Чому він не залишився з нами?

— З чемності, — він схрестив руки. — Не хоче чути, як я на тебе кричатиму. Але не хвилюйся, тут нікого немає. Люди Ракоці обшукали кожен куточок.

— Чи довго ще до нашого стрибка?

— Не дуже довго. Ґвендолін, тобі вже ясно, що ти поводилася прямо протилежно до того, чого від тебе сподівалися? Власне, як завжди.

— А ти не мав залишати мене саму! Можу закластися, що це теж геть розбігалося з тим, як ти мусив діяти!

— Не треба робити з мене винного! Спочатку ти напиваєшся, потім співаєш пісні з мюзиклу, а в кінці поводишся як божевільна — і саме перед лордом Аластером. Що це було за белькотання про мечі й демонів?

— Це не я почала. А той чорний жахливий приви… — я прикусила язика. Йому ж бо про це просто не розкажеш, він і без того вважав мене несповна розуму.

Ґідеон зрозумів моє раптове мовчання геть неправильно.

— О ні! Тільки