Читати книгу - "Сапфірова книга, Керстін Гір"

— Мене не нудить. — (Поки що принаймні.) — І я ніколи не напиваюся на вечірках — хай там що розповідала Шарлотта.

— Вона взагалі мені нічого не розповідала, — відрізав Ґідеон.

Я усміхнулася.

— О ні-і-і, звісно, ні. Вона не розповідала, що я і Леслі водилися по черзі з усіма хлопцями з нашого класу, навіть зі старших класів теж. Чи як?

— Нащо їй таке розповідати?

Дай-но подумати… може, тому що вона підла руда відьма? Я спробувала почухати голову, але пальці не проходили крізь копицю волосся. Тому я витягла шпильку й почухалася нею.

— Мені дуже шкода, справді. Про Шарлотту можна говорити що завгодно, але вона зроду б не подумала навіть понюхати цей пунш.

— Це правда, — підтвердив Ґідеон і несподівано розсміявся. — Зате всі інші зроду не почули б Ендрю Ллойда Вебера — на двісті років раніше, що було б дуже шкода.

— Правильно… навіть якщо я завтра від сорому захочу провалитися крізь землю, — я сховала обличчя в долонях. — Якщо добре подумати, я вже хочу провалитися.

— Це добре, — мовив Ґідеон. — Це означає, що дія алкоголю слабшає. Але в мене є ще одне питання: навіщо тобі була потрібна щітка для волосся?

— Ну, замість мікрофона, — промимрила я крізь пальці. — О Боже! Я повелась жахливо!

— Але голос у тебе приємний, — сказав Ґідеон. — Навіть мені, затятому ненависникові мюзиклів, сподобалося.

— А чому ж ти так добре грав, якщо ненавидиш мюзикли? — Я склала руки на колінах і подивилася на нього. — Ти був неймовірний! Чи є щось, чого ти не вмієш?

Боже, я говорила, як малолітня фанатка!

— Нема! Ти спокійно можеш вважати мене Богом! — він посміхнувся. — Гм-м-м, дуже мило з твого боку… Вставай, час майже настав. Нам треба поквапитися на потрібне місце.

Я підвелася і спробувала триматись якнайрівніше.

— Сюди, — показав рукою Ґідеон. — Мерщій, не дивись, наче горем убита. По суті, вечір виявився грандіозним та успішним. Можливо, трохи інакше, ніж планувалося, але все йшло за планом. Гей, стривай! — Він обняв мене за талію обома руками і горнув до себе, поки моя спина не притулилася до його грудей. — Можеш спертися на мене. — Він помовчав. — І вибач мені за те, що я щойно був такий грубий.

— Та що там, проїхали, — тут я трохи злукавила. Але це був перший раз, коли Ґідеон вибачився за свою поведінку, і, може, причиною тому був алкоголь чи його дедалі слабша дія, але я була вельми зворушена.

Якусь хвилю ми стояли мовчки і дивилися, як ген-ген удалині блимає свічка. Тіні між колонами ворушились і створювали темний візерунок на підлозі та стелі.

— Цей Аластер… чому він так ненавидить графа? Це щось особисте?

Ґідеон бавився пасмом, яке впало мені на плече.

— Як подивитись. Те, що називається так помпезно, — «флорентійський Альянс», насправді не одне століття являє собою щось на кшталт сімейної справи. Якось опинившись у своїх мандрах часом у шістнадцятому столітті, граф випадково розбив глека з родом Конте ді Мадрон у Флоренції. Або, можна сказати, його здібності були геть неправильно витлумачені. Мандри в часі суперечать релігійним переконанням родини Конте, крім того, дійшло до якогось непорозуміння з донькою, принаймні він був упевнений, що бачить перед собою демона, і вирішив, що Бог його покликав, аби він знищив цього чортового кришеника. — Його голос лунав зовсім близько від мого вуха, і перш ніж продовжити, він торкнувся губами моєї шиї. — Коли Конте ді Мадрон помер, його син перейняв клятву і так далі. Якщо хочеш, Лорд Аластер — останній у низці мисливців на демонів, чванькуватих фанатиків.

— Розумію, — сказала я, що не зовсім відповідало правді. Але це вкладалося в усе раніше почуте й побачене. — Скажи-но, ти що, оце мене цілуєш?

— Ні, тільки майже, — пробурмотів Ґідеон, ведучи губами по моїй шкірі. — Я ні в якому разі не хочу зловживати тим, що ти зараз п’яна, а мене вважаєш Богом. Але мені дуже важко…

Я заплющила очі й закинула голову так, що вона виявилася на його плечі. Він міцніше пригорнув мене.

— Я ж казав, ти не полегшуєш мені завдання. У церквах у мене постійно виникають потаємні думки, коли ти поруч…

— Є дещо, чого ти про мене ще не знаєш, — мовила я із заплющеними очима. — Часом я бачу… я можу… ну, людей, які давно померли… іноді я можу їх бачити й чути. Як сьогодні ввечері. Я думаю, той чоловік, якого я бачила поруч із лордом Аластером, може бути тим самим італійцем Конте.

Ґідеон мовчав. Напевно, він саме обмірковував, як би якнайтактовніше порадити мені доброго психіатра.

Я зітхнула. Треба було промовчати. Зараз він ще, крім усього іншого, вважає мене божевільною.

— Починається, Ґвендолін, — сказав він, трохи відхилив мене від себе й обернув, так щоб я могла його бачити. У темряві я не розгледіла виразу його обличчя, але бачила, що він не посміхається. — Було б непогано, якби ти втрималася на ногах у ті кілька секунд, коли мене не буде. Готова?

Я похитала головою.

— Не зовсім.

— Я зараз відпущу тебе, — застеріг він і тієї ж миті зник.

Я стояла сама в церкві, серед темних тіней. Одначе вже за кілька секунд я відчула в животі звичне відчуття й тіні закружляли навколо мене.

— А ось і вона, — промовив голос містера Джорджа.

Я кліпала від яскравого світла. Церква була залита світлом, а галогенові лампи в порівнянні із золотавим світлом свічок у салоні леді Бромптон неприємно різали око.

— Усе гаразд, — мовив Ґідеон, кинувши на мене допитливий погляд. — Можете закривати свій саквояж, докторе Байт.

Доктор Байт пробубонів щось нерозбірливе. Справді, вівтар був закиданий усілякими штуками, що зазвичай лежать на пересувному столику в операційній.

— О Господи, докторе Байт, невже це затискачі для артерій? — Ґідеон засміявся. — Цікаво знати, що ви думаєте про суаре у