Читати книгу - "1984"

це був лише відомий йому факт, такий самий, як арифметичні правила. Зараз він не відчував до неї любові і майже не думав про те, що з нею тепер відбувається. Частіше його думки з надією ковзали у бік О’Браєна. О’Браєн мусить знати, що його заарештували. Він сказав, що Братство ніколи не намагається врятувати своїх членів. Але ж існує лезо для гоління, якщо зможуть, вони передадуть йому лезо. Тоді, перш ніж охоронці вдеруться до камери, він матиме бодай п’ять секунд. Обпалюючи холодом, лезо увійде в нього, і навіть пальці, що триматимуть його, будуть розтяті до кістки. Він усе це відчував своїм хворим тілом, яке тремтіло й стискалося від найменшого болю. Він не був певен, що скористається лезом для гоління, навіть якщо йому його передадуть. Природнішим було існувати від секунди до секунди, домігшись ще десятьох хвилин життя, навіть напевне знаючи, що наприкінці на нього чекають тортури.

Іноді він намагався порахувати кількість кахлів на стінах камери. Це мало бути легко, але в якомусь місці він знову й знову збивався з ліку. Частіше він думав про те, де зараз перебуває і котра тепер година дня чи ночі. Інколи він був переконаний, що за стінами в’язниці світить сонце, а вже наступної миті був упевнений, що там панує непроникна темрява. Він інтуїтивно відчував, що тут ніколи не вимикають світла. Це було місце, де немає пітьми: тепер він знав, чому О’Браєн так легко зрозумів його натяк. У Міністерстві Любові не було вікон. Його камера розміщувалася в самому центрі будівлі або ж біля зовнішньої стіни. Вона могла бути на десять поверхів під землею або на тридцять поверхів над нею. Подумки він блукав від місця до місця і намагався за власними відчуттями визначити, чи він високо у повітрі, чи навпаки — глибоко під землею.

Зовні почулося тупотіння черевиків. Залізні двері з брязкотом відчинилися. У двері елегантно увійшов молодий офіцер, струнка постать у чорному однострої, що, здавалося, весь виблискував гладенькою шкірою, а його бліде обличчя з правильними рисами нагадувало воскову маску. Він махнув рукою, наказавши охоронцям позад себе увести в’язня. До камери прошкутильгав поет Емплфорт. Двері знову з брязкотом захлеснулися.

Емплфорт кілька разів невпевнено смикнувся в один, а потім в інший бік, так ніби йому здалося, що десь тут були ще одні двері, крізь які звідси можна вийти, а тоді став безцільно блукати камерою. Він поки що не встиг помітити Вінстона. Його занепокоєний погляд ковзав стіною десь на метр вище над головою Вінстона. Він був без черевиків, великі брудні пальці стирчали крізь дірки у шкарпетках. Він був зарослий кількаденною щетиною. Вона аж до вилиць вкривала його обличчя, надаючи йому якогось хуліганського виразу, що дивно контрастувало з його великою немічною постаттю і нервовими рухами.

Вінстон намагався виборсатися зі своєї летаргії. Він мусить заговорити до Емплфорта, попри ризик, що з телеекрана на нього голосно загорлають. Можливо, Емплфорт навіть приніс йому лезо.

— Емплфорт, — сказав він.

З телеекрана ніхто не кричав. Трохи наляканий, Емплфорт завмер. Його погляд повільно сфокусувався на Вінстоні.

— А, Сміт! — сказав він. — Ви теж тут?

— За що вас посадили?

— Правду кажучи, — він незграбно опустився на лаву навпроти Вінстона, — існує лише одне правопорушення, хіба ні?

— І ви його вчинили?

— Мабуть, що так.

Він підніс руку до лоба і якийсь час тер пальцями скроні, ніби силкуючись щось пригадати.

— Так буває, — невиразно проказав він. — Я намагаюся пригадати один випадок — можливо, він і є причиною того, що я тут. Мабуть, я вчинив необачно. Ми готували останнє видання віршів Кіплінґа. Я допустив, щоб у кінці рядка залишилося слово «Божий». Я нічого не міг удіяти, — майже обурено додав він, піднявши голос і поглянувши на Вінстона. — Я не міг змінити рядка. Слово «Божий» римувалося з «ворожий». Вам, мабуть, відомо, що рим до «ворожий» практично немає? Я кілька днів викручував собі мізки. Але іншої рими так і не знайшов.

Вираз його обличчя змінився. З нього зникло роздратування, і якусь мить він здавався навіть задоволеним. Пробившись крізь бруд і жорстку щетину, на його обличчі засяяло щось подібне до інтелектуальної втіхи, радість педанта, який знайшов якийсь непотрібний факт.

— Вам коли-небудь спадало на думку, — запитав він, — що вся історія англійської поезії визначалася тим фактом, що англійська мова дуже бідна на рими?

Ні, Вінстон ніколи про це не думав. Особливо зважаючи на ті обставини, в яких він тепер опинився, вона не здалася йому ані важливою, ані цікавою.

— Ви не знаєте, котра зараз година і який день? — запитав він.

Емплфорт знову здивувався.

— Я зовсім про це не думав. Вони заарештували мене десь два дні тому — а може, й три. Він окинув поглядом стіни, так ніби сподівався побачити десь вікно. — У цьому місці немає різниці між днем і ніччю. Не уявляю, як тут можна визначити час.

Вони ще кілька хвилин говорили про те й про се, аж раптом несподіваний крик із телеекрана примусив їх замовкнути. Вінстон сидів спокійно, схрестивши руки. Емплфорт, надто великий, щоб зручно вмоститися на вузькій лаві, неспокійно совався, обхоплюючи своїми худими руками то одне, то інше коліно. Телеекран верескнув, щоб він сидів спокійно. Минав час. Двадцять хвилин, година — неможливо було точно визначити. Знову почулося тупотіння важких черевиків. Нутрощі Вінстона стислися. Скоро, дуже скоро, можливо, через п’ять хвилин, можливо — тепер, гупання черевиків означатиме, що настала і його черга.

Відчинилися двері. До камери увійшов молодий офіцер із холодним обличчям. Коротким порухом руки він показав на Емплфорта.

— До сто першої кімнати, — сказав він.

Затиснутий між двома охоронцями, Емплфорт незграбно вийшов із камери. На його обличчі був вираз легкої стурбованості, хоча він і нічого не зрозумів.

Здавалося, вже минуло чимало часу. Знову посилився біль у животі. Його думки котилися в одному напрямку, немов кульки, що застрягали в тих самих ямках. У нього було лише сім думок: біль у животі, шматок хліба, кров і крики, О’Браєн, Джулія, лезо для гоління. Його скрутив новий спазм у нутрощах, наближалися кроки важких черевиків. Коли відчинилися двері, війнуло гострим смородом холодного поту. До камери увійшов Парсонс. На ньому були шорти кольору хакі і спортивна майка.

Цього разу Вінстон настільки здивувався, що аж вигукнув:

— Ти тут!

Парсонс кинув на Вінстона погляд, в якому