Читати книгу - "1984"

— А тебе за що? — запитав Вінстон.

— Думкозлочин! — мало не плачучи, відповів Парсонс. У його голосі звучало цілковите визнання своєї провини і жах від того, що йому могли висунути подібне звинувачення. Він зупинився навпроти Вінстона й заговорив благальним тоном:

— Ти ж не думаєш, старий, що вони мене розстріляють, правда ж? Хіба вони розстрілюють людей, які нічого не зробили — лише думки, яких ти не можеш втримати. Я знаю, вони нас підслуховують, і це правильно! О, я їм вірю! Їм же відомі мої заслуги, хіба не так? Ти ж знаєш, якою я був людиною! Я ж по-своєму непогана людина. Звичайно, не найрозумніший, але з поняттям. Я ж намагався янайкраще служити Партії, хіба ні? Як думаєш, мені дадуть років п’ять? Ну, нехай десять. Такий як я може дуже пригодитися у трудовому таборі. Невже вони мене розстріляють за те, що я лише раз напартачив?

— Так ти винний? — запитав Вінстон.

— Звичайно ж, я винний! — вигукнув Парсонс, підлабузницьки зиркнувши на телеекран. — Невже ти думаєш, що Партія може арештувати невинного? — Його жаб’яче обличчя стало спокійнішим, і на ньому навіть з’явився самовдоволений вираз. — Думкозлочин — це, старий, жахлива штука, — повчально провадив він. — Він підступний. Він може так тебе обплести, що ти й не знатимеш про це. Ти знаєш, як воно опосіло мене? Уві сні! Так, це факт. Я собі працював, намагався приносити користь — і ніколи б навіть не здогадався, що в моїй голові завелося таке паскудство. І тоді я почав говорити уві сні. Знаєш, що вони від мене почули?

Він стишив голос, як той, хто з медичних міркувань змушений брудно вилаятись.

— «Геть Старшого Брата!» Так, я це сказав! І схоже, сказав не один раз. Між нами, старий, я радий, що вони взяли мене, перш ніж я пішов далі. Ти знаєш, що я їм скажу, коли мене поставлять перед трибуналом? «Дякую вам, — скажу я, — дякую, що врятували мене, перш ніж я зайшов надто далеко».

— А хто тебе виказав? — запитав Вінстон.

— Моя мала, — відповів Парсонс з виразом болісної гордості. — Вона підслуховувала крізь замкову шпарину. Почула, що я сказав, і уже наступного дня про все розповіла патрулям. Дуже похвально для семирічної малявки, хіба ні? Я зовсім за це на неї не ображений. Навпаки, я пишаюся нею. Її вчинок означає, що я її правильно виховав.

Він знову кілька разів смикнувся, тужливо позираючи на унітаз. А потім несподівано стягнув із себе шорти.

— Пробач, старий, — сказав він. — Нічого не можу вдіяти. Надто довго терпів.

Він гепнувся своїм широким задом на унітаз. Вінстон обома долонями затулив обличчя.

— Сміт! — гаркнув телеекран. — Шістдесят-сімдесят дев’ять Сміт В! Відкрийте обличчя! У камері заборонено затуляти обличчя!

Вінстон відкрив обличчя. Парсонс потужно й гучно справлявся на унітазі. Пізніше з’ясувалося, що кришка зламана, і в камері ще кілька годин немилосердно смерділо.

Парсонса забрали. Інші в’язні з’являлися і зникали не менш загадково. Одну з них, жінку, повели до сто першої кімнати, і Вінстон зауважив, як, почувши ці слова, вона затремтіла і зблідла. Час минав, і якщо його привели сюди вранці, то вже настав полудень, а якщо привели пополудні, то вже була північ. У камері було шість в’язнів — чоловіків і жінок. Усі сиділи дуже тихо. Навпроти Вінстона примостився чоловік без підборіддя, з випнутими уперед зубами, схожий на великого нешкідливого гризуна. Товсті плямисті щоки були внизу дуже роздутими, так що здавалося, ніби він напхав туди якоїсь їжі. Його світло-сірі очі боязко ковзали обличчями і коли з кимось зустрічалися поглядом, то швидко ховалися.

Відчинилися двері, і до камери завели наступного в’язня, поглянувши на якого Вінстон увесь похолов. Це був звичайний, жалюгідний на вигляд чоловік, який міг бути інженером або якимось технічним працівником. Але вражало його виснажене обличчя. Схоже на обтягнутий шкірою череп, воно було настільки схудлим, що рот і очі здавалися непропорційно великими, а очі, крім усього, світилися вбивчою, непримиренною ненавистю.

Чоловік сів на лаву неподалік від Вінстона. Вінстон більше не дивився на нього, але змучене, схоже на череп обличчя й досі стояло перед очима. Несподівано він зрозумів, у чому річ. Чоловік помирав від голоду. Ця сама думка, певно, виникла водночас у всіх, хто сидів у камері, і вони неспокійно заворушилися на лаві. Очі в’язня без підборіддя втупилися у чоловіка з обтягненим шкірою черепом, потім винувато ковзнули вбік, потім знову подивилися на нього, не в змозі побороти цікавість. Незабаром він став соватися на своєму місці. Нарешті підвівся, незграбно прошкандибав через камеру, встромив руку в кишеню комбінезона, зі збентеженим виглядом дістав звідти чорний шматок хліба і дав його чоловікові з обтягненим шкірою черепом.

З телеекрана пролунало оглушливе розлючене ревіння. Той, що без підборіддя, злякано відстрибнув назад. А чоловік з обтягненим шкірою черепом засунув руки за спину, ніби показуючи всьому світові, що він відмовляється від подарунка.

— Бамстед! — проревів голос. — Двадцять сім тринадцять, Бамстед Дж[26].! Викинь хліб!

Чоловік без підборіддя кинув свій хліб на підлогу.

— Стояти на місці! — гаркнув голос. — Дивитись на двері. Не ворушитись.

Чоловік без підборіддя скорився. Його надуті щоки мимоволі тремтіли. Двері з брязкотом відчинилися. Увійшов молодий офіцер і відразу ж відступив убік. За ним з’явився низькорослий, кремезний охоронець із могутніми руками й масивними плечима. Він зупинився перед чоловіком без підборіддя, а потім, за сигналом офіцера, завдав страшного удару прямо по зубах, підкріпивши його вагою всього свого тіла. Здавалося, сила удару відірвала того від підлоги. Його тіло пролетіло камерою і врізалося в унітаз. Якийсь час він лежав, мов непритомний, і з його рота й носа струменіла чорна кров. Він ніби мимоволі застогнав і тонко заскиглив. Потім перевернувся і, хитаючись, зіп’явся на руки й коліна. Разом із цівкою крові й слини у нього з рота випали дві половинки зламаного зубного протеза.

В’язні сиділи дуже тихо, схрестивши руки на колінах. Чоловік без підборіддя поповз до свого місця.