Читати книгу - "1984"

Двері відчинилися. Офіцер недбало показав на чоловіка з обтягненим шкірою черепом.

— У сто першу, — сказав він.

Біля Вінстона почулося глибоке зітхання і зчинилася метушня. Чоловік упав навколішки, тримаючи складені руки за спиною.

— Товаришу! Офіцере! — закричав він. — Не треба мене туди забирати! Хіба я не все сказав? Що ще ви хочете знати? Я ж у всьому зізнався, у всьому! Лише скажіть мені, що вам треба, і я відразу признаюся! Я все підпишу. Тільки не ведіть мене у сто першу!

— У сто першу, — повторив офіцер.

Уже й без того бліде обличчя чоловіка-черепа набуло небаченого кольору, який Вінстон узагалі вважав неможливим. Воно стало зеленавим.

— Робіть зі мною, що хочете! — заволав він. — Ви тижнями морили мене голодом. Закругляйтеся і дайте мені померти. Розстріляйте мене. Повісьте. Посадіть на двадцять п’ять років. Може, потрібно ще когось виказати? Лише назвіть мені його, і я скажу вам усе, що ви хочете. Мені байдуже, хто це і що ви з ним зробите. У мене дружина і троє дітей. Найстаршому з них лише шість років. Ви можете привести їх усіх сюди і перерізати їм горлянки просто у мене на очах, і я мовчки стоятиму і дивитимуся. Але тільки не сто перша кімната!

— У сто першу, — знову сказав офіцер.

Чоловік окинув божевільним поглядом інших в’язнів, наче йому сяйнула думка, що він може запропонувати замість себе когось іншого. Його очі зупинилися на розтовченому обличчі чоловіка без підборіддя. Він показав на нього своєю худою рукою.

— Ось кого треба забрати, а не мене! — крикнув він. — Ви не чули, що він сказав, коли ви розбивали йому обличчя. Дайте мені шанс, і я вам повторю кожне його слово. Це він проти Партії, а не я. — Охоронці ступили вперед. Бідолашний заверещав. — Ви його не чули! — ще раз крикнув він. — Щось сталося з телеекраном. Це він вам потрібен. Забирайте його, а не мене!

Два кремезні охоронці зупинилися, щоб узяти його під руки. Але цієї миті той упав на підлогу, ухопився за залізну ніжку лави і почав по-звірячому вити. Охоронці схопили його, намагаючись відірвати від лави, але той з дивовижною силою чіплявся за неї. Вони секунд двадцять тягли й смикали його. В’язні сиділи тихо, схрестивши руки на колінах, і дивилися прямо перед собою. Виття стихло — у нещасного забракло дихання, він вклав свої останні сили в те, щоб утриматися за ніжку лави. Потім пролунав зовсім інший крик. Черевик охоронця зламав йому пальці однієї руки. Нарешті вони звели його на ноги.

— У сто першу, — наказав офіцер.

Чоловіка вивели. Втративши бажання чинити опір, він ішов, похитуючись, опустивши голову і підтримуючи свою покалічену руку.

Минуло багато часу. Якщо чоловіка з обтягнутим шкірою черепом вивели опівночі, то вже настав ранок, якщо ж його забрали вранці, то вже був полудень. Вінстон залишився один і вже багато годин сидів на самоті. Від сидіння на вузькій лаві з’явився такий нестерпний біль, що іноді він підводився й ходив по камері. Голос із телеекрана за це не дорікав. Шматок хліба й досі лежав на тому місці, куди його викинув чоловік без підборіддя. Спочатку йому було дуже важко стримуватися, щоб не дивитися на нього, але тепер голод поступився місцем спразі. У роті стало бридко і сухо. Гудіння і яскраве біле світло його страшенно втомили, у голові було порожньо. Він підводився на ноги, бо біль у кістках ставав нестерпним, а потім знову сідав, бо починала йти обертом голова і він боявся, що впаде. А коли йому щастило трохи себе опанувати — знову повертався жах. Іноді з дедалі слабшою надією він думав про О’Браєна і про лезо для гоління. Можливо, йому передадуть лезо з їжею, якщо йому, звичайно, колись дадуть поїсти. Про Джулію він майже не згадував. Вона також десь страждала, можливо, навіть більше, ніж він. Можливо, цієї миті вона стогне від болю. Він подумав: «Чи погодився б я терпіти удвічі більші муки заради порятунку Джулії? Так, погодився б». Але це рішення було всього лише у нього в думках, ухвалене тому, що він мусив так вирішити. Він його не відчував по-справжньому. Тут ти не можеш відчути нічого. Окрім болю та передчуття болю, тут неможливо нічого по-справжньому відчувати. З іншого боку, чи можна, страждаючи, з якоїсь причини свідомо бажати посилення цих страждань? Але на це запитання він не мав відповіді.

Знову наблизилися кроки. Відчинилися двері. Увійшов О’Браєн.

Вінстон схопився на ноги. Побачене його настільки вразило, що він утратив будь-яку обережність. Уперше за багато років він забув про телеекран.

— Ви теж з ними! — вигукнув він.

— Я вже давно з ними, — сказав О’Браєн із лагідною, майже жалісливою іронією.

Він відступив убік. З-за його спини вигулькнув широкоплечий охоронець із довгим чорним кийком у руці.

— Ви це знали, Вінстоне, — сказав О’Браєн. — Не обманюйте себе. Ви знали — ви завжди знали.

Так, він знав, тепер Вінстон це зрозумів. Але у нього не було часу думати про це. Уся його увага була прикута до кийка в руці охоронця. Він міг уперіщити його будь-куди: по голові, вуху, руці, чи лікті...

Лікоть! Майже паралізований, він упав навколішки, схопившись іншою рукою за вдарений лікоть. Усе навколо вибухнуло жовтим світлом. Неймовірно, просто неймовірно, щоб один удар міг завдати такого болю! Світло розсіялося, і він побачив, як ті двоє згори вниз дивляться на нього. Охоронець посміхався, спостерігаючи за його корчами. Принаймні, він отримав відповідь на одне запитання. Ніколи, нізащо на світі не можна погодитися на посилення болю. Думаючи про біль, можна хотіти лише одного: щоб він припинився. У світі немає нічого гіршого за фізичний біль. Перед лицем болю немає героїв, знову й знову думав він, скорчившись на підлозі, марно хапаючись за свою скалічену ліву руку.

Розділ 2

Він лежав на чомусь схожому на розкладне ліжко, настільки скутий, що навіть не міг поворухнутися. Йому в обличчя било світло, яке здавалося