Читати книгу - "Остання справа , Ірина Айві"

— Сонечко… — лагідно мовила Наталя, сідаючи поруч. — Щойно телефонував Дамір.

Софія стрепенулась, погляд на мить ожив, але відразу згас.

— Він у порядку?

— Так. Але... він дуже хвилюється. Він знає, що ти тут. І просив передати, що любить тебе. І що ніколи не залишить.

Софія опустила очі. Її долоні почали тремтіти, а губи стиснулись у тонку лінію. Вона глибоко вдихнула, але повітря ніби застрягло в грудях. Кілька секунд — і сльози, тихі, беззвучні, покотилися щоками.

— Як він ще може мене любити… після всього? — прошепотіла. — Я зруйнувала його життя. Йому довелось обирати між мною і власною матір’ю…

— Він обрав серцем. А справжня любов — це не ідеальність, Софіє. Це коли лишаєшся поруч навіть тоді, коли важко. — Наталя ніжно обійняла її за плечі. — Але ти теж маєш зробити вибір. Ховатись — це не вихід. Він чекає. А любов, що чекає — рідкісна.

Софія довго мовчала. Але у її погляді з’явилось щось нове — слабке, крихке, та все ж світло. І, можливо, це був початок прощення — до себе і до життя.

Софія сиділа у тиші, дозволяючи словам тітки Наталії вкарбуватись у серце. Вони бриніли десь глибоко, розбиваючи мур, який вона зводила навколо себе. Дамір чекає. Він не осуджує, не тікає — він поруч, навіть коли її немає.

Вона обережно поставила чашку, встала і  підійшла до вікна. Назовні буяла весна — тепле сонце лоскотало листя, а в повітрі бриніла надія. Вона раптом згадала, як колись мріяла про нове життя, про шанс почати все з чистого аркуша. І от — він був. Неідеальний. Болісний. Але справжній.

Софія глибоко вдихнула, притиснувши руки до грудей.

— Я не знаю, чи зможу знову довіритись світу, — прошепотіла, ледь чутно. — Але я знаю, що не хочу втратити його. Не хочу втекти від любові, яка єдина не зрадила мене.

Вона повернулась до Наталії. У її очах ще блищали сльози, але в голосі з’явилася твердість:

— Я поїду до нього. Не сьогодні. Мені ще потрібно зібрати себе по шматках… Але я не дозволю страху керувати моїм життям. Не цього разу.

Наталія посміхнулась і тихо мовила:

— Ти вже сильніша, ніж думаєш, дівчинко. І він відчує це. Він тебе дочекається.

Ранок був особливо тихим. Сонце лагідно торкалося плечей Софії, коли вона сиділа на веранді, закутавшись у легку хустку, тримаючи в руках чашку з ароматним чаєм. Листя ніжно шелестіло у вітрі, птахи співали, і все здавалося таким спокійним… майже таким, якого вона давно не знала.

Та думки — вони не давали їй спокою. Вони знову й знову повертали її до одного імені, одного погляду, одного голосу, що був для неї тепер як повітря — Дамір. Вона уявляла його очі, повні рішучості й турботи, ті обійми, в яких світ втрачає вагу.

І саме в цю мить вона почула шум двигуна. Її серце стислося, завмерло. Софія обережно підвелась, наблизилась до перил веранди і подивилась у бік дороги. Там, за ворітьми, зупинився знайомий автомобіль.

Софія не встигла навіть видихнути, як побачила, як з машини вийшов він — Дамір. Стрункий, зосереджений, але з м’яким, теплим виразом обличчя. У його руках — букет весняних квітів, а поруч — маленька Аріна, що сміялась і щось щебетала батькові, щиро радіючи.

Софія стояла мов заворожена. Все ніби зупинилось. Лише серце билося дико й голосно. Вона притисла долоню до грудей і ледь чутно прошепотіла:

— Вони тут…

Софія стояла на веранді, мов укорінена. Її пальці мимоволі міцніше стиснули чашку, а очі — широко розплющені, ніби боялися моргнути й прогледіти хоч мить. Дамір вийшов з-за воріт, і погляд його одразу знайшов її. Без сумнівів. Без вагань. Його очі світилися теплом, спокоєм і невимовною радістю.

Аріна першою кинулась до будинку, помітивши Софію. Маленькі ніжки перестрибували через камінці доріжки, а вуста світилися широкою, безтурботною посмішкою:

— Софіє! Ми приїхали!

Дівчинка підбігла, міцно обняла її за талію, пригорнулась. Софія обережно поставила чашку, обійняла її у відповідь, і її пальці тремтіли. Вона боялася підвести очі. Боялася побачити те, чого так хотіла — і через це втекти.

Але він уже був зовсім поруч.

— Привіт, — тихо мовив Дамір.

Софія нарешті наважилася подивитися в його очі. Там не було гніву. Ні болю. Тільки невимовна ніжність і глибока рішучість. Він простягнув їй букет — ніжні півонії й лаванда. Так незвично, але неймовірно красиво. 

— Я приїхав по тебе, Софіє. Я не міг більше чекати.

— Ти не мав... — прошепотіла вона, але голос зрадницьки затремтів.

— Я мав. Бо кожна секунда без тебе — втрата. І я більше не хочу втрачати.

Софія вдихнула на повні груди, намагаючись стримати сльози. Але одна — уперта, тиха — все ж скотилася щокою.

— Я боюся, Дамір…

— І я боюся. Але я кохаю тебе більше, ніж будь-який страх.

Він зробив крок ближче, і Софія, не вагаючись більше ні секунди, сховалася в його обіймах. Аріна, обійнявши їх обох знизу, тихенько засміялася:

— Тепер ми точно сім’я, так?