Читати книгу - "Остання справа , Ірина Айві"

Глава 25

Аріна, ніби пташеня, весело щебетала, тримаючись за руку Софії. Та вела її до тітки Наталії, а серце у грудях билося швидше, ніж кроки дитини. Вона боялася, що ось-ось усе розчиниться, зникне, як туман на світанку. Але Аріна була справжня. Дамір — поряд. Їхні усмішки — живі.

— Аріно, це моя тітка Наталя. Вона дуже добра і точно покаже тобі щось цікаве, — з усмішкою сказала Софія.

— А ти йдеш з нами? — спитала дівчинка, трохи нахмурившись.

— Зовсім трішки залишимося тут із татом, а тоді приєднаємося. Гаразд?

Аріна хитнула головою і, взявши Наталю за руку, весело побігла у сад.

Софія озирнулась. Дамір стояв зовсім близько. Тепло його погляду обіймало її сильніше, ніж будь-які слова. Вона зробила крок, другий — і він одразу вплів свої пальці в її долоні, ніби боявся відпустити знову.

Вони дивились одне на одного — довго, глибоко, до самого серця. А потім їхні вуста злились у поцілунку — пристрасному, щирому, такому, що спалював усі страхи. Софія тремтіла в його обіймах, і не від холоду — від надлишку емоцій, які рвалися з грудей.

— Я не вірю, що це все відбувається насправді, — прошепотіла вона, торкаючись його щоки. — Що ти тут. Що ми… разом.

— Ми завжди були разом, Софіє. Навіть коли були порізно.

Вона усміхнулась крізь сльози, а тоді запитала:

— Як тобі вдалося поговорити з Аріною? Як вона так швидко прийняла… нас? А твоя мама?

Дамір повільно провів пальцями по її щоках, ніби змиваючи залишки болю:

— Я сказав їй правду. Про свої почуття, про тебе. І сказав, що її люблю найбільше в житті, але без тебе — я не повний. І знаєш… вона просто подивилась на мене і сказала: "Я люблю тебе, тату. А якщо Софія тебе робить щасливим — то я теж її любитиму". А мама моя залишиться моєю мамою. Якщо вона коли-небудь зрозуміє нас, тоді й поговоримо. Хоча боюсч цього ніколи не станеться. 

Софія не витримала — сльози покотились знову. Вона пригорнулась до нього, щільно, всією душею.

— Я кохаю тебе, Дамір.

— І я тебе, Софіє. Тепер — назавжди.

Дамір ніжно змахнув пальцем сльозу з її щоки, а потім відповів, глянувши їй просто в очі:

— Ти питала, як я домовився з Вікторією… Я дав їй те, чого вона завжди хотіла — контроль. Бізнес, гроші, її пафосну свободу. Вона хотіла перемоги — тож нехай вважає, що перемогла. Але це нічого не значить. Я зберіг головне — Аріну… і тебе. А щодо грошей — ні ти, ні моя донька ніколи не відчуватимете нестачі. Я про це подбаю, кохана.

Софія опустила погляд, її пальці мимоволі стиснулися в його долонях. Вона зрозуміла, що Дамір пожертвував усім заради неї та Аріни. 

— Дамір… Я вдячна, що ти так усе владнав. Але… у наших стосунках мене найменше хвилюють гроші. Просто… Тепер я без роботи. Мене відсторонили. Схоже, що твоя справа — справа про розлучення — була моєю останньою. І це… болить. Бо я жила цією професією. Я боролась за людей, захищала їх. А тепер…

— Тепер тебе є кому захистити, Софіє, — м’яко перебив він, торкаючись її щоки. — Ти не одна. І якщо захочеш — ми разом збудуємо щось нове. Ти сильна. І навіть без ліцензії залишаєшся тією самою Софією, яку я кохаю. В тобі більше гідності, ніж у всіх тих, хто тебе засуджував.

Софія притулилась до нього, а в її серці поволі починала танути крига тривоги. Дамір був тут. Він чув її. Вірив у неї. І це давало сили.

Надвечір тітчин дім сповнився теплом і спокоєм, якого Софія не відчувала вже давно. Повітря пахло свіжістю, цвітом яблунь і м’ятою з саду, а з кухні тягнувся аромат пирога з ревеню, який тітка Наталя готувала спеціально для гостей.

У вітальні дзвеніли голоси — Аріна щебетала без упину, розповідаючи Наталі про свою школу, улюблену вчительку та те, як їй сподобалося на веранді. Тітка слухала з усмішкою, час від часу підморгуючи Софії, мовляв: “Така чудова дівчинка, ну просто скарб.”

Дамір сидів на дивані поруч із Софією, його рука легенько тримала її за талію. Він раз у раз дивився на неї — з ніжністю, вдячністю, захопленням. Вона ж сиділа, притиснувшись до нього, слухаючи Аріну і намагаючись повірити, що все це справжнє. Що в цьому теплому домі, серед рідних голосів і відчуття затишку, вона — на своєму місці. І що, можливо, тепер усе буде інакше.

Коли тітка з Аріною вийшли на кухню дорізати пиріг, Дамір нахилився до Софії, торкнувся її руки губами й прошепотів:

— Я думав, що втратив тебе. Але тепер, коли ти поруч, я вже не відпущу. Я хочу, щоб мій дім — чи будь-який дім, де ми будемо разом — був твоїм домом. Хочу називати тебе коханою дружиною. 

Софія ледь стримала сльози. Вона не відповіла словами — просто притулилася до нього щільніше, заплющивши очі. Її серце вперше за довгий час билося спокійно.

І в ту мить, у затишку теплого весняного вечора, вона відчула: кохання — це не просто пристрасть чи красива казка. Це вибір. І вона його зробила.

За кілька хвилин тітка Наталя повернулася до вітальні, несучи пиріг, запашний чай у глиняному чайнику та своє незмінне тепло. Аріна радісно зайняла своє місце поряд із Софією, а Дамір, узявши її за руку, м’яко усміхнувся.

Вечірня бесіда була невимушеною, але наповненою важливими словами. Аріна щебетала про улюблених героїв мультфільмів і свої мрії стати дизайнеркою. Тітка Наталя розпитувала її, щиро захоплюючись, а потім згадувала кумедні історії з дитинства Софії.

— Уявляєш, — звернулась Наталя до Аріни, — моя Софія колись залізла на горіх і застрягла там на пів дня! Ми ледь її зняли.

— Софіє, справді? — Аріна сміялася, а Софія знітилася, але її очі світилися щастям.

Дамір дивився на них двох — дівчинку, яка знову сміялася, і жінку, яку він кохав. Його серце наповнювалось спокоєм, якого він не знав з моменту, коли все почалося.

— Я не знав, що так може бути, — промовив він тихо, коли всі вже пили чай, — коли людина, яку ти кохаєш, стає не лише частиною твого життя, а його сенсом.

Софія глянула на нього. Її серце здригнулося. Це були не просто слова — це була обіцянка. Не гучна, а тиха, як подих. І саме тому — така справжня.