Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Вічник 📚 - Українською

Читати книгу - "Вічник"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Вічник" автора Мирослав Іванович Дочинець. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 62 63 64 ... 72
Перейти на сторінку:
і вдарив рушницею об камінь. Може, через се вона й заїдає.

За вечерею розповів Чану Бао про свою притичину.

«Вона втомилася, – розраяв мене китаєць. – Таке трапляється. Нічого, завтра буде як нова».

«Ні, не буде», – подумав я з незнайомою полегкістю.

Чан Бао поворожив над моєю зброєю, і вона знову била сильно і точно. Та я до неї більше не торкнувся.

«Буває, що мисливець живе, а стрілець помирає в ньому. – Буває...» – мружив пергамент повік Чан Бао чи то від диму, чи то від жалости до мене.

Я добув у тайзі до кінця місяця і з першим вивозом шкур дістався до моря. Цілий день обникував крихітний порт, а коли посутеніло, присів коло руїн маяка. Старий доглядач варив юшку на камінному приступі.

«Древній маячок був, – гугнявив дідо. – Ще люди Дежнева клали. А тепер норд-ост покришив його на крупи. Мушу живим вогником блимати, доки не знайдеться майстер, аби новий змурував».

«Я б міг», – вирвалося в мене.

Назавтра челядник з портової контори сам мене знайшов.

«Берешся маяк мурувати, то муруй. Що для сього треба?»

«Лопату й цемент», – сказав я.

«А матеріали?»

«Хіба мало тут каменю й піску? І дерева скільки мореного мокне у воді...»

Так я підрядився муляром. Колись у магаданській відсидці помагав полоненим німцям будувати вокзал. Добра була школа.

«Хоч олівцем черкни якийсь проект для порядку», – просив начальник.

На стіні висіла картинка, видерта з часоцису – вітрячок у степу.

«Можу ось такий маяк вам вимурувати, – сказав я. – І електрику не треба підводити. Сам собі накрутить – вітру тут вистачає».

Начальник вилупив очі:

«Валяй, колі нє шутіш».

Я не фіглював. Я ревно тулив камінь до каменя, зшиваючи зернистий граніт з чорними, облизаними морем/валунами і білим мармуровиком. Вежа росла, ряхтіла на сонці, як рахат-лукум. Наспів час і для електричного приводу. Колись у Котласі ми майстрували динамо-машину з естонцем Ярве, і я добре затямив оту роботу. Тепер відтворив її сам. До оглядового містка настелив східці з модрини, її наприбивало до берега цілі тераси. Лопасті вітряка я оббив мідними пластинами і на кожному рамені закріпив ліхтар. Се була моя маленька хитрість. Проти сонця розкрилля вітряка сяяло золотим хрестом. А вночі... вночі моряки перепитували, що то за хрест світиться над бухтою Анни? І начальство телефонувало з центру, тривожно цікавилося. Йому пояснювали: який хрест, то лопасті вітряка, що сам себе освітлює. «Рацпрєдложеніє».

Моїх зверхників у порту хвалили, а мене потягли в Мурманськ. Адмірал у золотих погонах показав на кам'яний обрив:

«Вимуруй і мені такий маяк, аби я в безсонні ночі міг його бачити з сього вікна».

На столику лежала шахівниця.

«Якщо бажаєте, він буде схожий на сю туру», – сказав я.

«Бажаю», – радів він, як дитина.

І я вивершив для нього таку вежку, що нагадувала середньовічну. Вони підняли над нею червоний прапор, але се не надто її спотворило.

Мене, чи то пак мої руки, передавали з рук у руки. Я вгадував забаганки морського панства і робив для них цяцьки. Вони змагалися у вигадливості, щоб якось вирізнити свій сірий, закурений портовий терен. Хтось замовляв маячок-факел, хтось – бочечку, хтось – гармату, хтось – ліхтар, хтось – яблуко, хтось – рибку чи ще якусь химеру. Нерідко вони просили примуцувати табличку «Маяк такого...» Іменний маяк.

Для них то була розвага, а для мене робота. Не гірша і не ліпша за инші. Та головне – вільна. Я все робив справно, розтікався уявою і вправлявся в майстровитости. Жоден мій рукотвір на морських кручах не повторювався. Та була в них одна спільна і на перше око малопомітна ознака – хрест. Я викладав його в мурі з осібного слюдовика, що в суху погоду сірів, як і инше каміння. Зате зволожений морським вітром чи дощем, виразно проступав на стіні хрестом. Се добре помічали моряки й рибарі.

Злостивці казилися, та що могли вдіяти, коли під час накликаних інспекцій кам'яниця звично сіріла. А відтак, обдута солоним бризом, знову відкривала очам хрест – і мандрівці зворушено підносили до чола триперстя.

Я мандрував країною, як вільний маляр. Мав дах над головою, свіжу рибину на столі і нескінченну музику моря у вусі. Що ліпшого може багти людина без імени, без житла і родини? Так я дістався до Маріуполя. І одного прекрасного дня навідав мене темновидий, неголений чоловік.

«Вам поклін від Захаріоса», – оголосив він, не вітаючись.

«Від кого?» – не вірив я його голосу.

На складеному папірці тремтіли рядки, написані кепською російською: «Дорогий брате, вже чотири роки я марно шукаю тебе. І тут помогло незрадливе море. Бо морем і новини швидше ходять, ніж суходолом...»

Захаріос писав, щоб я цілком довірився чоловікові з листом. Він усе залагодить, аби допровадити мене до Греції. Бо його, Захаріоса, судна стало возять звідси метал. І щоб я ні мить не сумнівався. Це ж так просто – побачитися за якийсь тиждень-другий...

Замаячив і мені вдалині нечеканий маячок. Я зважився, бо що мені було втрачати? Ніщо не прив'язувало тут, а надто серце. Я був кріпаком (все ще без документів) при посадовцях Морфлоту, потураючи їх дорослим бавкам. Так діти з піску ліплять замки, а сі моїми руками ліпили собі пам'ятнички.

Подивися на свої щоденні клопоти згори. І побачиш, які вони мізерні, яка марнота. Вивільняй час від клопотів для справ, що дають духовну розраду. Роби не з утомою, не через силу, а з душею. Нехай усе, що ти робиш, буде служінням, маленькими дарами. Немає значення – кому. І тоді твої насущні труди сповняться новим змістом, новою легкістю і ти утвердиш себе на своєму місці.

На землю Кріта я ступив у серпневий підвечірок, і охристий пісок обпік мені ступні. Тоді я ще не знав, що земля може бути такою гарячою. А люди такими усміхненими.

Мене прийняли, як сина. Ні, краще, бо з синами так не церемоняться. Родинний маєток Захаріоса просторився в селищі Гувес, неподалік від головного порту Іракліон. Там Захаріос ладнав свої корабельні справи, а батько був настоятелем собору Святого Тита. Той праведник проповідував тут зі святим Павлом, який благословив його закласти на острові Зевса перший християнський храм. Порядкувала в домі молодша сестра мого колимського побратима Платонида. Жінка з іскристим оксамитом в очах, лискучим волоссям і розкішним, як арфа, станом. Такою я ввижав собі Пенелопу. Платонида кілька літ тому

1 ... 62 63 64 ... 72
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вічник», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вічник"