Читати книгу - "Вічник"

Море тут годувало багатьох. А земля, просякнута його сіллю, родила оливки, винну ягоду, смокви, солодкаві овочі і... каміння. Мули спотикалися на ньому в городах, мотики викрешували іскри. Сам острів був каменем, закинутим колись невідомим богом у воду. З каменю тут були будинки, огорожі, хідники, лавиці, корита для вина і навіть жіночі прикраси.

Ще було тут багато вина і мало води. Її належало цідити тоненькими мідними рурками чи не до кожної стеблини й деревини. Сотні вітрячків гнали воду з гірських озер у долину, щоб скупо напоїти випалену до рудого попелу землю.

Вечорами ми збиралися під запашними олеандрами, і Платонида в круглій печі готувала для нас лакомину – печених перепелів, морських їжаків, спаржу, боби, баклажани, томатову затірку. Се щедро поливалося оливковою олійкою, закусувалося сирними сухариками, запивалося легким, як полуденний бриз, вином. Наші вечорниці тяглися за північ. Греки живуть весело і довго, нікуди не поспішаючи. Та й куди їм квапитись: позаду дивні тисячоліття, попереду нові невідомі віки.

Там, як згук із Чорного лісу, зустрів я і равликів. Їх тут мають за шляхетну страву.

Равликів готують, не виймаючи з мушлі. Заливають водою, щоб розкрилися, промивають, очищають від плівки і кладуть на три хвилини в окріп. Підсмажують цибулю, додають терті помідори, нарізану картоплю, кабачки, часник, сіль, перець. Коли овочі наполовину готові, висипають до них равликів і тушать десять хвилин на слабому вогні, не мішаючи.

А ще в них дуже смачна куряча поливка. Коли куриця звариться, її виймають, а дзяму солять і додають рис. Збивають два яйця, вичавлюють при сьому лимон і все виливають у суп, помішуючи. На столі в греків завжди козячий сир, жмухи зеленини, малосольні оливки і підсушений житній хліб. Перейняти б і нам їх стіл, бо ще давні слов'яни радили: дивися, що робить грек, і сам те роби. Де греки, там десниця Бога.

Се відчуваєш тут направду. Кілька день мене возили по монастирях у горах Ласіті. Обителі ті загніздені в благословенних закутках і оточені великою пошаною й паломницькою увагою. Розчулений, пустив я навіть сльозу, пригадавши хресну мартирію моїх лісових отців. Я поклав їм там свічку в людський зріст. Приплющив у молитві очі і почув відлунок далекого знайомого дзвону. Там, у Чорному лісі, ми мали дзвін із мідного казана. А може, то вчувалося мені гудіння з-під землі? Колись греки ховали від турків свої дзвони під землею.

Ми довго добиралися до містечка Превелі, де Захаріос хотів показати мені щось цікаве. У сутінках під'їхали до кам'яної людини в сутані, що тримала над головою щось подібне на хрест. Коли ступнули ближче, я зрозумів, що то не хрест, а рушниця. Підійшов молодий священик, привітався. Захаріос назвався і представив мене, свого гостя.

«Се єдиний у світі монумент монахові зі зброєю в руках, – пояснив мені панотець. – Коли німці захопили наше поселення, то обернули монастир на тюрму. І тоді гурт ченців піднявся зі зброєю. Всі полягли».

«А мій друг залишився жити, – радісно показав на мене Захаріос, – хоча він теж учинив те саме».

«Ви монах? – зацікавився священик. – Ви теж воювали з німцями?»

«Ні те, ні друге. То були инші напасники».

«Так, – додав невгамовний Захаріос. – І для нього теж поклали пам'ятника, витесаного в скалі. «Карцер» називається».

«Гарно звучить, – поштиво сказав священик. – Виходить, такий монумент не один?»

«Ні, отче, тільки один», – поправив його я.

Упродовж дня мене полишали на самого себе. І я радо ходив поміж крітян, людей у чорних сорочках – засмаглих, неголених, з довгими носами, тонкими губами й м'яким поглядом. Кожен третій називався Маноле (Мануш – перше ім'я Ісуса). Кожна третя жінка – Марія.

Мене захоплювало їх затяте працелюбство, що помагало їм вирощувати дива на розпеченому камені. Гераклові труди! Мене вражала їх готовність усміхнутися кожному зустрічному. Коли я привітався старогрецькою (трохи знав її з гімназії) з торговцем садовини, він простягнув мені помаранчу і налив вина з бурдюка. Коли я запитував щось крітянина, він відповідав і дякував. Вони за все дякують. Сократ подякував суддям навіть за те, що ті прирекли його ні за що на смерть. Може, в сьому й захована найвища мудрість – дякувати. За все дякувати. А ми просимо, вимагаємо, чекаємо...

Там я зрозумів, чому давні мудреці провадили свої студії просто неба. То були уроки радости споглядання. А споглядати тут було що.

Я ступав босоніж краєм моря, і з притлумленої хлопчачої пам'яти напливали Гомерові гекзаметри:

«Острів є Кріт посеред виноцвітного моря, прекрасний, тучний, повсюдно обнятий водами, велелюдністю багатий...»

Море мерехтіло срібними лусочками, на його пругкому тілі сіріли родимки-острівці. Мої сліди на піщаній обмілині злизували язики моря і несли, як таємничі послання, до Посейдона.

Мені здалося, що я розгадав загадку, чому ся земля так щедро народжувала мислителів для світу. Вона – в гострій солоності моря, в ясній чистоті неба, в спокійній мудрості каміння. Разом се зливається в нуту, яка нашіптує тобі свіжі думки. Я ніби спостерігав за всім збоку, і за собою теж. Ніби зливався воєдино з усім світом. Ми були одним духом.

Я лягав на воду, чув шерех піску на дні, – і сам перекочувався піщинками під приливом. Моє тіло прогрівало сонце, – і я сам ставав сонцем, променився світлом і теплом. Рідка вохриста глина, з якої ліплять амфори, згладжувала мою шкіру на шовк. Свіжа зеленкувата олива розтікалася в мені замість крові, очищуючи судини, сповільнюючи думки. Я чувся птицею, що в небесній синяві клацає дзьобом, ніби грає на кастаньєтах. Міг перелетіти на крилах, куди завагалося. Я був дитиною, що мурує з гарячого піску палаци. Міг побудувати все, що хотів. Я був у всьому, і все було в мені...

Оливковий гай Захаріоса збігав до самого моря, і я призвичаївся зустрічати тут захід сонця. Воно, як великий жовток, скапувало у воду. Я лежав на циновці й наслухав заколисуючий плюскіт. Інколи так і засинав. Нічне море пахло рибою і жінкою. А може, то мені так здавалося через те, що вночі приходила купатися Платонида. Важкі кучері падали їй на плечі, і вона, як лита з бронзи, ступала до води. Входила в солону лаву, як у землю, і нечутно пливла під блискучою звіздою мандрівців.

Бувало, гадаючи, що я сплю, накривала мене льняною тунікою і довго ще стояла на камені, вдивляючись у тремку воду, що зітхала, як стара людина. Я