Читати книгу - "Сюецінь Ц. Сон у червоному теремі"

— «баоюй», яка при народженні виявилась у нього в роті.

— У нас у домі тільки й розмов що про твою яшму, — мовила Баочай, — але я жодного разу її зблизька не бачила. Дозволь подивитися!

Із цими словами вона присунулася до Баоюя, а він зняв із шиї яшму й поклав дівчині на долоню. Камінь завбільшки з горобине яйце, білий, як молоко, сяяв, немов ранкова зоря, і весь був у різнобарвних, як веселка, прожилках.

Любий читачу, ти, мабуть, уже здогадався, що це був той самий грубий, нешліфований камінь, який кинули колись біля підніжжя хребта Цінген у горах Великих вигадок.

Із цього приводу нащадки жартома склали такі рядки:

Про камінь, кинутий Нюйва, — давно балакати вже звично, Та чутка додалась іще до цих колишніх балачок — Неначеб камінь втратив той своє усталене обличчя І потай сховано його в смердючий шкіряний мішок. Не вдасться фатум одвести, і пломінь золото втрачає; І так нам прикро, що й нефрит вже світла не дарує, ні[120], — О, білі гори із кісток! О, блиск родів, забутих в часі! І там десь отрок серед них з красунею минулих днів!

На зворотному боці каменя була викладено історію його перевтілення — ієрогліфи, вигравіювані відомим вам буддійським ченцем із коростою на голові. Камінь спочатку був крихітний — уміщався в роті немовляти, а ієрогліфи до того дрібні, що не прочитаєш, хоч як намагайся. Поступово камінь збільшувався й досяг таких розмірів, що навіть п’яний міг би прочитати напис при світлі лампи.

Я вважав своїм обов’язком усе це пояснити, щоб у читача не виникло здивування, який же має бути рот у дитини, що тільки-но вийшла з материнської утроби, якщо в ньому міг уміститися такий великий камінь.

Оглянувши яшму з усіх боків, Баочай знову повернула її лицьовою стороною догори й прочитала:

Хай не буде утрат, забуття не торкнеться, Торжествує хай святість, слава й пломінь у серці!

Прочитавши напис двічі, Баочай повернулася до Ін’ер і сказала:

— Ти що очі витріщаєш? Наливай чай.

— Рядки, що ви прочитали, мені здається, можуть скласти пару тим, які вигравіювано на замочку вашого намиста, панянко, — хихикаючи, відповіла Ін’ер.

— Виходить, на твоєму намисті теж є напис, сестро? — здивувався Баоюй. — Хотілося б глянути.

— Не слухай її балаканини, — мовила Баочай, — немає там ніякого напису.

— Люба сестро, навіщо ж тоді ти розглядала мою яшму? — не вгамовувався Баоюй.

Баочай нічого не залишалось, як зізнатися:

— Одна людина вигравіювала на моєму намисті побажання щастя. Інакше навіщо б я його носила? Адже воно важке!

Із цими словами Баочай розстебнула халат і зняла із шиї блискотливе перлинне намисто, оброблене золотом, із золотим замочком.

Баоюй повертів його в руці. На замочку по обидва боки було вигравіювано по чотири ієрогліфи, у відповідності з усіма правилами каліграфії.

Баоюй двічі прочитав напис на намисті Баочай, потім — двічі на своїй яшмі й сказав:

— Справді виходить парний напис.

— Ці ієрогліфи вигравіював буддійський чернець, — не витерпівши, втрутилася Ін’ер. — Він сказав, що побажання неодмінно має бути вигравіюване на золотому