Читати книгу - "Стрiла Часу, Олександр Павлович Бердник"

Гнатенко схвильовано схопив Горового за руку.

— Хіба так ми мріяли стартувати на цьому кораблі? Тісний став час в нашу епоху. Хто скаже, що трапиться завтра?

— Ой Василю, — похитав головою Горовий, — ти даремно так думаєш! Теперішнє наше завдання важливіше, може, ніж політ в систему Центавра. До речі, Дніпр де?

— Який Дніпр? — не зрозумів начальник космопорту.

— Наш цуцик, подарунок діда. Ми його беремо з собою. Будь ласка, розпорядіться, щоб його принесли сюди, він у кімнаті відпочинку.

Начальник, розвівши руками, виконав прохання космонавта. Незабаром службовець космодрому приніс цуценя Горовому. Воно кліпало заспаними очицями, злякано поглядало на незнайомих людей.

— Прошу відійти до сховищ, — сказав Горовий.

Космонавти рушили до зорельота. Ось вони зайшли в нижній люк, зникли. Отвір закрився.

Проводжаючі спустилися в сховища, припали до перископів. Вони бачили, як гігантський зорельот здригнувся, з дюз додаткових двигунів вирвалися вихори іонізованих газів. Бетонне підвищення розтріскалося на дрібненькі частки. Велетень-корабель метнувся вгору і, залишаючи туманний слід, зник у хмарах.

Земля посилала своїх сміливих синів назустріч дивній, невідомій планеті…

— Ми не можемо продовжувати будівництво реакторів, — боязко говорив Борн. — Через місяць-два, хай через півроку французький план буде здійснено, і тоді ми сядемо на лаву підсудних перед Міжнародним Трибуналом!

— Ви тюхтій, Борн, — жовчно сказав Герд. — Якщо припинити будівництво, в яке ми вклали половину своїх коштів, концерн вилетить в трубу. Так, так, в ту саму трубу, що ми її риємо в Антарктиді. Ви розумієте? Ми будемо повними банкрутами!

— Що ж ви пропонуєте? — різко запитав Хопенауер. — Боротися проти цілого світу?

— Навіщо боротися? — криво посміхнувся Герд. — Ми прискоримо роботи по створенню реакторів і затягнемо виконання плану Конгресу.

— Яким чином? Адже Горовий вилетів… і скоро він сповістить на Землю про результати розвідки!

— Він не долетить, — твердо заявив Герд. — Про це вже я потурбуюсь! Отже, джентльмени, заспокойтеся! Наш план, наше майбутнє не може загинути. Прошу вас зачекати мене в іншій кімнаті. Я жду деяких людей.

Компаньйони Герда вийшли. В кабінеті з’явився Діпон.

— Міс Деніс прибула, — сказав він.

— Запрошуй, — оживився Герд. Він встав з-за столу і рушив до дверей, куди бурею влетіла Барбара. Вона цмокнула шефа в щоку, скинула з плечей шубу, яку Герд підхопив і кинув на крісло.

— Що трапилося, шеф? — здивовано запитала дівчина. — Чому така поспішність? Я навіть не встигла відпочити…

— Відпочинеш під час нового польоту, — лагідно сказав шеф. — Ти ж знаєш, що я тебе даремно не турбуватиму…

— Знову політ? — вражено скрикнула дівчина. — Куди?

— Ти чула про план Горового?

— Так! — закивала головою Барбара. — Чудовий, гуманний план. Я заздрю йому і вітаю!

— Це добре, — м’яко сказав Герд, поклавши руки на плечі дівчини. — Але ти, дочко, забула про престиж Америки!

— Престиж… Америки?

— Так. «Сіріус» мусить першим сісти на ту дивну планету. І я подумав про тебе. Хіба тільки Горовий може повідомити на Землю, що являє собою планета?

Барбара щасливо засміялася, якось по-дитячому кинулася Герду на шию.

— Ви геній, шеф! Я все зрозуміла! Коли вилітати?

— Негайно! Радари з супутника «Америка- 4» прокладатимуть для тебе радіокурс. За орбітами зовнішніх планет ти обчислиш точніший курс з допомогою даних наших обсерваторій. Отже, все готово! В саду тебе чекає вертоліт. Мчи на космодром!

— А екіпаж? — стривожилася Барбара. — Всі мої товариші залишилися в Антарктиці!..

— Все гаразд! — заспокоїв її Герд. — 3 тобою полетять відомі пілоти Кельман і Доннер. Вони знайомі з «Сіріусом». Ну, прощай, дочко, бажаю щастя і успіху! Ти повернешся героєм!

Барбара, сповнена хвилювання й тривоги, наспіх попрощалася з шефом і кулею вилетіла в коридор.

— Супутники наздоженуть тебе! — крикнув їй вслід Герд.

…В ті тривожні часи мільярди людей не відходили від радіоприймачів. Щогодини з космольота Горового радіостанція Всесвітнього Конгресу Науки приймала коротке повідомлення і транслювала його по всій радіомережі Землі. Політ проходив нормально. Кожна година наближала «Вітчизну» до чужої планети, до розв’язання інтригуючої, тривожної тайни…

Розігнавши «Вітчизну» до швидкості трьох тисяч кілометрів на секунду з допомогою гравітаційних двигунів, Горовий вимкнув автомати. Вібрація корпуса затихла. Почала працювати система штучного тяжіння. Діжа перевірив курс. Зорельот знаходився недалеко від орбіти Марса. Ніжне сяйво зоряного скупчення Плеяд тремтіло в передньому перископі.

Леонід передав чергове повідомлення на Землю і почав з допомогою електронного мозку корабля обчислювати складну криву, по якій треба було провести «Вітчизну» поза площиною астероїдів. Гнатенко перевіряв роботу радарних протиметеоритних установок. На одному з екранів він помітив світловий сигнал.

— Якесь тіло позаду! — крикнув Гнатенко. — Воно наближається!

— Ти хочеш сказати, — пожартував Діжа, — що метеорити почали літати з швидкістю трьох з половиною тисяч кілометрів на секунду?!

Гнатенко сердито поворушив плечима, ніби скидаючи якусь комаху.

— Тут не до жартів! Апаратура працює цілком нормально!

— Перемкни на стереоекран через систему електронної інверсії, - наказав Горовий.

На екрані виникла срібна цятка, яка, поступово збільшуючись, перетворювалася в чітко видимий корпус міжзоряного корабля.