Читати книгу - "Стрiла Часу, Олександр Павлович Бердник"

— Що за чорт? — крикнув Діжа. — Ви бачите, це зорельот? І дуже дивної конструкції… Три рефлектори… Значить, він працює на принципі віддзеркалення радіації. Це корабель для міжзоряних польотів!

— Але ж на Землі ніхто не будував такого корабля! — розгублено скрикнув Леонід. — Що за таємниця!..

— Це якийсь «сюрприз» Герда, — похмуро сказав Горовий. — І зорельот веде, безумовно, космічна дівчина!

Як підтвердження його слів, на пульті зв’язку закліпали червоні вогники виклику. Пролунала знайома мелодія позивних космонавтів системи. Леонід увімкнув прийом. На екрані виникло зображення каюти чужого зорельота, потім обличчя Барбари Деніс — задоволене, щасливе.

— Хелло, колеги! — крикнула вона. — Я вітаю вас!

— Здрастуйте, міс Деніс! — здивовано відповів Горовий. — Що трапилося? Чому ви в космосі? Хто послав вас у простір в такий тривожний час?

— Чи не занадто багато запитань, мій супротивнику? — засміялася дівчина. — Ви не забули ще виставку космічного живопису? Пам’ятаєте, я сказала — «наші дороги ще зійдуться!» От вони й зійшлися! Я теж лечу на дивну і невідому планету!.. Але першості не віддам!

— Наші дороги зійшлися! — спохмурнів Горовий. — А от цілі — не знаю!

— Що ви хочете сказати? — спалахнула Барбара.

— Я хочу сказати, — продовжував Горовий, — що простір — не іподром! Заради сумнівного престижу не варто посилати такого пілота, як ви, в ризиковану експедицію! І ваш корабель, про який ще не знає світ, наскільки мені відомо, теж треба було б поберегти про всяк випадок у цей тривожний час!..

Барбара закусила губу.

— Я тільки виконую завдання, містере Горовий! — сухо сказала вона.

Екран згас. Друзі мовчазно переглянулись. Горовий важко зітхнув.

А «Сіріус» поволі, але невпинно наздоганяв «Вітчизну». Ось він уже порівнявся з нею… ось він повзе вперед. Всього кілька десятків кілометрів розділяє два гігантські кораблі. Та раптом щось сталося. Сліпучі струмені радіації позаду «Сіріуса» зникли, прискорення його припинилось. На пульті зв’язку в каюті «Вітчизни» знову заблимав тривожний сигнал, а потім на екрані виникло обличчя Деніс. Тепер вона вже не сміялася. Очі дівчини сповнилися страхом і тривогою, на чолі позначилися глибокі зморшки.

— Вибачте, містере Горовий, але в нас трапилося нещастя! Горовий вихопився з крісла і рвонувся до екрана.

— Що таке?

— Автомати відмовилися працювати! Основні двигуни зупинилися!

— Ось результат вашого змагання! — гнівно крикнув Горовий. — Вилітати в простір на невипробуваному кораблі! Яка безвідповідальність, який авантюризм. Негайно перебирайтеся до нас. Індивідуальними ракетками. Я відкрию шлюз!

Барбара сумно, але рішуче похитала головою.

— Я не покину корабель! Не маю права!

— Ви збожеволіли. Кажу вам, перебирайтеся до нас. Я висаджу ваш екіпаж на Марс!

— Ні! Прошу тільки про одне — заберіть моїх супутників. Я не хочу ризикувати ними. А я спробую повернутися на Землю з допомогою стартових двигунів! Невже ви не розумієте?.. «Сіріус» — це плід багаторічної праці… Це мільярди доларів… це, зрештою, мрія — моя і багатьох інших людей!..

— Гаразд! — глухо відповів Горовий, опустивши очі. — Хай ваші супутники летять. Василю, відкривай шлюз…

Леонід виключив зв’язок, презирливо пробурмотів:

— Спортсмени!..

— Всяке може трапитися в Космосі! — різко обірвав його командир. — Хіба ми не можемо потрапити в таке ж становище?..

Гнатенко швидко одягнув скафандр, прикріпив прозорий шолом і вийшов у коридор. Леонід і Діжа припали до бокових перископів. У корпусі американського зорельота з’явився темний отвір, потім блиснули вогники вибухів і дві постаті, вірніше дві чорні цятки помчали в простір. Минуло хвилин двадцять. Знову пролунав голос Барбари:

— Містер Горовий! Будь ласка, дайте радіопеленг!

— Даю!

— Спасибі, колего!

Незабаром два космонавти наблизилися до «Вітчизни» і, регулюючи вибухи, сповільнили політ. Вони вміло підпливли до шлюзу і зникли в ньому.

— Досвідчені космонавти, — похвалив Діжа. — Цікаво, хто ж це такі.

— Зараз побачимо! — відповів Леонід. — Напевно, хтось із старих знайомих!..

В коридорі пролунали кроки. Двері-люк, що вели в командирську каюту, плавно відчинилися. З’явився Гнатенко, він на ходу знімав шолом.

— Приймайте потерпілих! — весело крикнув Гнатенко, пропускаючи американських космонавтів до каюти.

Горовий повернувся до гостей, намагаючись за прозорими шоломами розглядіти їх обличчя.

— Прошу роздягтися, колеги… Здається, я вас знаю… Бачив у клубі космонавтів. Ваше прізвище, якщо не помиляюсь, Доннер, а ваше — Кельман!..

Американці мовчки хитнули головами. Вони трималися якось насторожено. В цю мить «Сіріус» знову ввімкнув зв’язок, на екрані виникло обличчя Барбари.

— Дякую за допомогу, колеги, — щиро сказала вона. — Я ніколи не забуду цього!.. Кельман, Доннер! Гуд бай, я повертаюсь на Землю!

— Зачекайте, міс Деніс! — владно крикнув Кельман.

— А-а-а! — відчайдушно закричала Барбара. — Що ви робите? Горовий, бережіться!!!

Та було пізно. Американці, вихопивши мезонні пістолети, вистрілили. Невидимі розряди прошили Діжу і Леоніда. Горовий хотів скочити з крісла, але зрадницький удар впав йому на голову, відібрав притомність. Гнатенко, на мить заціпенівши від несподіванки, підскочив до Кельмана і кулаком збив його з ніг. Потім одним стрибком він опинився біля пульту, вимкнув систему тяжіння, повернув ричажок прискорення. Корпус «Вітчизни» задрижав від могутньої дії гравітаційних двигунів. Страшна сила перевантаження зламала американців і Гнатенка, кинула донизу. Пістолети покотилися вбік, випавши з безсилих рук напасників. Гнатенко, напружуючи всі сили, тримався за край пульта. Він бачив, як Доннер повзе по підлозі, тягнеться до пістолета. Обличчя його налилося синявою, очі горять ненавистю. Зараз, ось зараз він схопить зброю і тоді…