Читати книгу - "Привид мертвого дому, Шевчук Валерій"

Була вона рішуча, дещо надмір відверта і різала часто навпростець — тому й учинила цей допит. Зрештою, учиняла його щоразу, коли приїжджав.

— Ще рік-два — і тобі може стати запізно, — сказала і розкрутила тюбик помади, перевіряючи, чи підходить.

— Така, як треба? — спитав Станіслав.

— Ти всіда привозиш те, що треба, — проторохкотіла вона і звелася.

Аудієнція була закінчена; там, унизу, чекали на неї нетерпляче ще четверо, і на це треба було зважати.

— Лєнка останнім часом знову почала фарбувати губи, — сказала тітка Ольга. — Але ти їй помади не привіз?

Станіслав мовчки розвів руками.

— Ну й молодець! А про те, що сказала, подумай!

— Думаю, тьоть, думаю! — сказав він.

— Знаєш шо, — спинилася тітка біля дверей. — Ти любиш догодить. Та коли женишся… Своєї жінки не розбещуй. Розбещені жінки казяться. Затям це собі раз навсіда. Жінці тра батога і пряника. Хтозна, чого більше.

10

Тітка Ольга мала рацію, коли поспішала завершити візит, бо під дверима вже стояла тітка Олена, і вони в дверях просто-таки зіштовхнулися.

— О, ти ще тут? — наївно спитала тітка Олена.

— А ти й не знала! — їдко відповіла тітка Ольга.

Отак вони й замістили одна одну.

— Про якого це батога і пряника вона торочила? — невинно спитала тітка Олена.

— Давала мені, тьотю, настанови, як мені вестися з жінкою, коли оженюся.

— Да? — наївно спитала тітка Олена. — Коли б то був пряник!

— А ваш чоловік як до вас ставився? — з усмішкою спитав Станіслав.

— Костя? Коли женився, добренький був. А потому… — вона махнула рукою. — Але це так давно було!

Не сідала, а стояла, дивлячись на сумку.

— Таж сідайте, тьотю!

— Нє, я постою, — смикнула плечиком тітка. — І так цілий день сидиш.

Станіслав витяг пакунка.

— Костюм? — спитала кволо тітка Олена. — Такий самий, як у Ольги?

— Точнісінько, — сказав Станіслав.

— Добре, — безпристрасно озвалася тітка Олена. — Інакше вона його у мене б забрала. Вона й так забирає мою одежу, хоч товща за мене і розтягує! — Тітка меланхолійно дивилась у вікно.

— Чого не сідаєте, тьотю? — здивувався з її поведінки Станіслав.

Тітка підморгнула йому і мотнула головою в бік дверей. Тоді розвернулася і, крадьки ступаючи, до тих дверей рушила. Різко відчинила і визирнула в коридор. Але в коридорі, на превелике її здивування, було порожньо.

— А я думала: підслуховує, — сказала трохи ніяково тітка Олена, всідаючись на стільця. — А чого це вона говорила про твою жінку?

— Радила одружитися, — мовив Станіслав.

— Ох, Стасику! — зітхнула тітка і раптом заторохкотіла зовсім так само і з тими ж інтонаціями, що й тітка Ольга. — Знаєш, чого це вона заговорила? Ну, щоб женився? Це хоче, щоб ти не приїжджав! Не приїжджав і не возив нам дарунків. Прошаками нас обзиває. Лає нас, ніби ми в тебе щось вимагаємо чи просимо. А коли женишся, каже, подаруночки нам і урвуться. І не будеш приїжджати.

Вона замовкла, викотивши жорству своїх слів, і завмерла так само, як перед оцим тітка Ольга, підтисши губки, які були виразніше схожі на сердечко, ніж на куряче гузно.

— Чого б це я до вас не приїжджав? — зчудувався з її логіки Станіслав.

— Такий щедрий, бо ніхто на голові не сидить. І не ґдирає, і не гризе тебе. І твоїх копійок не рахує. А женишся, лавочка закриється. Ольга знає, що каже. Вона дурна-дурна, але як лисиця хитрюща. Злобна, як тхоряка. Пече їй, що всім ото годиш, не тільки їй. Згодна, щоб і сам не гам, і другому не дам. Ти з нею щирий не будь, бо то зміюка!

Виторохкотіла все і церемонно підтисла губки. Бантиком!

— Я вас усіх однаково люблю, — тепло сказав Станіслав. — Таких, як ви є. І подарунки мені вам привозити приємно. І коли б я женився, то цього звичаю не одмінив би.

— Гадаєш? — подивилася на нього тітка Олена. — Ще й як одмінив би. Не зразу, звісно, бо жінка не зразу б і на шию тобі сіла. Найбільше бійся улесливих, Стасику, — то хижачки. Чим більше стелиться, тим більш отрути в писку. Таку бери, що нічого з себе не корчить. Бо та, що корчить, і тебе скоро скорчить. А та, що носа дере, в підстілку тебе оберне. Бо ти мнякий, ноги об тебе витирать буде. А знаєш, що я часом думаю? Це добре, що ти не женишся. І не через подарунки. Це діло таке. Є вони — добре, нема — обійдеться. А тому, Стасику, що ти велика людина!

Знову замовкла, виструнчилася і церемонно підтисла губки.

— А як велика людина, то й родини не повинна мати? — здивувався Станіслав; зрештою, йому була цікава ця розмова.

— Може, я щось дурне скажу, Стасику, — торохтіла тітка. — Але великій людині не можна в малому колотиться. Великі люди, як би сказати, з печаткою на лобі. А це значить — приречені. Це мені ще колись мій Костя казав. Через це в нас не було з ним дитини. Коли б його не вбили на тій клятій війні! Він би був не менш знаменитий, як ти. Ну не зараз, звісно, пізніше.

Тітка проказала це гордо, і Станіслав раптом гостро зацікавився, раніше тітка Олена не заводила про такі речі мови. Більше, про того її Костю він нічогісінько не відав. Ну, був чоловік, одружився з його тіткою, прожили вони кілька років, потім його забрали до війська і вбили. От і все! А виявляється, то була цікава душа!

— Заінтригували мене, тьотю, — сказав Станіслав. — І він мав стосунок до мистецтва?

— Він був поет, — гордо сказала тітка. — Але режимові служити не бажав. Режим розбійників, казав. Ніколи віршів не друкував і нікому не показував. "Я поет, — казав, — із башти слонової кості".

— І вони збереглися, ті вірші? — ще більш зачудовано запитав Станіслав.

— Того й кажу, щоб не женився, — в тітчиних очах постали сльози. — Жінки таких речей не розуміють. А коли кажуть: розуміють — не вір. Їм тільки шмаття і грашки в голові. Щоб повикаблучуватися перед чоловіком. Ми з Настею їх спалили.

— Спалили? — неймовірно спитав Станіслав. — Але ж навіщо?

— Ну да, — спокійно озвалася тітка. — Час такий був. Пам’ятаєш, Марія після війни повернулася. Із заслання. А тоді її знову хапнули. Ну, ми й злякалися і спалили. Все життя про це жалію, але що з воза впало, те пропало.

Знову завмерла, як ідол, і підтисла бантиком губи.

— Дивовижні речі! — видихнув Станіслав. — Бідний Костя! До речі, яке в нього було прізвище?

— Прізвище мало б значення, коли б ми ті вірші зберегли, — рівно й спокійно, не торохкочучи, сказала тітка Олена. — Може, й справді там було щось таке. Велике, чи що — жінки таких речей не тямлять, або вдають, що тямлять. Казав мені: хоче не просто бути віршописом, а великим поетом, як Байрон чи Петрарка. Що мине час, казав, і люди отямляться з того дикого одуру. Тоді й настане його пора, казав. Ось чому кажу, щоб ти не женився. І признаю, Олька має рацію: не треба нас балувати, бо злі ми і заздрісні люденята.

— Але чому вирішили розповісти мені про це тепер?

— Вже люди від одуру прокидаються, — сказала тітка. — А я не вірила Кості, що колись станеться так. Думала: така сила, така потуга, німців розтрощили, що їх спинить? Батогом обуха не переб’єш, думала. А ще мені пекло, що ми нечесні перед тобою. Бо не все про нас знаєш. Недобрі ми, Стасику, не уявляєш, які недобрі!.. Вибач, що наговорила таке.

Встала, забрала з ліжка пакунка і безшумно попливла до дверей. Озирнулась, і її обличчя освітилося сумною і гарною всмішкою.

— Вразила тебе?

— Вразили, тьотю, — чесно признався він.

— Шкода, але мусила тобі це розказати.

— Дякую, тьотю!

— За що?

— За те, що ви є. Такі, не інакші…

— Ти ідеаліст, — смикнула вона плечем. — І життя, на щастя, мало тебе вчило… До речі, до тітки Люді зайди сам. Вона, бідолашка, знову зламала ногу, і під сходи їй важко дертися.

— А як дісталася на вокзал?

— Замовляли заради неї таксі, — смикнула плечем тітка Олена. Оте смикання плечем теж була особлива риса, її сестра-близнючка так не робила. Помилявся Станіслав і щодо її простацтва.

І справді був уражений почутим. Не так історією, яку розповіла тітка, хоч і нею також, як тим, що досі він не усвідомлював: чи не приїжджає до них, як князь до убогих підлеглих чи пан до бідних родичів? І хоч завжди їм годив, але вони, приймаючи подарунки, не могли не відчувати своєї приниженості та вбогості, а вбогий багатого, навіть милосердного, любити не може. Знав і раніше про розтирки між тітками, але не замислювався, що вони, живучи у сестринській спілці, творять не так рай для себе, як пекло, в якому кожна кипить у власному казані, а водночас підкладає дрова під казана іншої; що вони між собою більше розділені, як з’єднані, і що його місія в тому пеклі не так улещувати їм кипіння, як знову-таки підкладати дрова. Вони йому потрібні для живлення сентименту за покинутим домом і рідним містом, рятунком від власної безхатості — а це й справді в нього місце для втечі від напруженого, сколоченого і закрученого життя, що вичерпувало до дна; ніколи не гадав, що він для них не лише бажаний гість, а й каталізатор для розпалення вогню в їхньому пеклі. Найсумніше, що змінити щось у цьому акті був цілком неспроможний, отже, мала рацію тітка Ольга, сказавши: а що було б, коли б перестав привозити подарунки, тобто відкупне? Адже тими подарунками і їх купував, може, й справді розбещував, а жінок, як сказала тітка Ольга, розбещувати не можна. Подарунками він ніби привласнював собі право на сентимент, водночас відкуплюючись од їхніх проблем: бідності, самотності, приреченості і неплідності, полишаючи на чвари й колотнечу, на взаємну зненависть та роздратування — кожна жила в своїй капсулі і вела непримиренну оборонну війну не так проти світу, що їх поколотив та знівечив і звів разом доживати віку, як одна проти одної. Відчував це й раніше, через що, гостюючи, довго тут не затримувався, щоб і себе не загнати в таку ж капсулу, тобто щоб і собі не розпочати супроти них війни, але то було тільки в передпочуттях і не розкривалося так явно, як тепер. Легко князеві благодушно розкидати дарунки й тішити самолюбство від принижених і улесливих поклонів обдарованих, важче зазирнути кожному в душу й пізнати, бо коли б у їхні душі зазирнув, не подячність би до себе побачив, а зненависть та заздрість — своєю величною добродійністю їх більше принижував, як задовольняв. Оце й жахнуло його найбільше, тож підійшов до розхиленого вікна, щоб дихнути свіжого повітря. А за вікном розгорнулося зовсім чисте, безмірно синє, без жодної хмарки небо; зелень ще до кінця не підсохла й молодо лискотіла; в саду легенько димувала земля, надмірно насичена вологою.