Читати книгу - "Лицарі черешневого цвіту, Костянтин Киріце"

— А чому ти так вважаєш? — здивовано спитав Йонел.

— Бо ми знайшли два недокурки.

— Але ж це не доказ, Вікторе, — сказала Марія. — Ніхто не зобов’язаний курити тільки одну цигарку…

— Не поспішай! — зупинив її Віктор. — На якій відстані були недокурки? Мені здається, вони були надто близько один від одного…

— За кілька кроків, — потвердив Йонел.

— Це вам ні про що не говорить? — вів далі Віктор. — Отже, кілька людей, але будемо вважати, що двоє, бо ми знайшли два недокурки, хоч можуть бути й інші, кинуті у воду… двоє людей припалили одночасно цигарки й погасили їх майже одночасно… То неможливо, щоб один чоловік припалював і курив дві цигарки одразу. Отже, з цього виходить, що перед нами в печері побували щонайменше двоє людей. Це перше…

Решта всі теж погодилися з висновком Віктора. У них не було інших доказів, зате могли виникнути запитання. До одного з них додумався Йонел:

— А може, один із недокурків кинули іншого разу?

— Це майже неможливо, — заперечив Віктор. — Жодного шансу із тисячі. Щоб кинути його в те саме місце, а потім… гляньте… обидва недокурки майже однакової довжини… Ні, це неможливо, Йонеле.

— Я теж вважаю, що ти слушно думаєш, — втрутилася Марія. — Але ти щойно сказав про перший висновок… А що, є й інший?

— Другий висновок, — усміхнувся Віктор, — поки що на стадії гіпотези. Люди, які пройшли тут, дуже добре знають печеру…

Вікторова гіпотеза викликала ще більший подив, розпалила ще дужчий острах у їхніх душах.

— Як ти дійшов до такого висновку… тобто до своєї гіпотези? — спитав його Йонел.

— Ось так… — похитав Віктор головою. — Краще назвемо його припущенням… Але перш, ніж відповісти, хотів би запитати і я: хто з вас думав, щоб поїсти тут?.. Мені, принаймні, навіть у голову не спало нічого подібного, і я не відчував ані крапельки голоду…

— Цомбі! Йому не тільки спало в голову, а він навіть почав гризти кістку…

— Ну, Цомбі давай облишимо, Тіку… — Віктор повернувся до свого. — Чому ми не думали про їжу?… Таке запитання видається диким. Ми не думаємо про їжу, бо опинились серед такого дива, серед такої небаченої краси, довкола нас стільки сюрпризів, а може, навіть загроз… крім того, ми не можемо бути впевненими, що нас не підстерігає десь попереду якась природна пастка… Отож дуже неймовірно; щоб людина почала їсти, а потім курити в печері, де вона опинилася вперше… Ви пригадуєте, де ми знайшли сірника?.. В єдиному місці на весь тунель, де найслабша течія. Навряд чи це простий збіг, що саме там хтось припалив цигарку. І ще одна деталь: усе, що ми знайшли, то знайшли на лівому березі потоку, тобто на тому боці, яким ідемо… Але ми знаємо, що цей берег доступніший, бо так нам показує карта. Якби знайдені нами предмети були розкидані і на правому, і на лівому березі, це означало б, що вони йшли наосліп, шукаючи доступнішої дороги, адже на правому березі теж є доступні місця.

— А чому б нам не припустити, що і в них є карта? — спитав Йонел.

— Це неможливо, Йонеле… Єдина карта печери знаходиться в міському музеї, і папка, з якої я її взяв і скопіював, свідчить із запису, що її не розкривали вже десятки років… І не тільки це… Сказати б, що в них інша карта… невідома копія нашої карти? Тоді їм треба було б не їсти там, де Тік знайшов кістки і бляшанку, а остерігатися того місця, бо на карті воно позначене як небезпечне… заглибина в процесі ерозії… Отже, не з карти знають два відвідувачі печеру, а тому, що вже бували тут і — хто знає? — може, зробили свою власну карту. Та хоч би там як, а слід припустити, що вони дуже добре знають печеру…

— У тебе є ще якісь сюрпризи? — спробувала випитати в нього Марія.

— Ні! Не маю жодного сюрпризу. Те, що буде, ясно, як день. Обидва відвідувачі, безперечно, міські жителі. В цьому нема ніякого сумніву. Сто із ста!

— А може, це чабани? — припустив Тік.

— Які чабани! — заперечив Віктор. — Жителі міста, Тіку, в цьому нема сумнівів. Ти вважаєш, що селяни, а особливо вівчарі, ідуть у гори з бляшанками сардин і з антрекотами в бесагах? Бринза, сало, яйця, цибуля — ось їхня їжа в дорозі… Крім того, недокурки сигарет. Обидва від сигарет із фільтром, до того ж, із фільтром новим, нейлоновим… Щодо куріння — я ризикнув би сказати, що із цих двох лише один курець, а другий курив тільки тому, що його почастували… Це лише припущення, і грунтується воно на тому, що двом курцям не обов’язково курити однакові сигарети…

— Але ж нема закону, який забороняв би курити однакові цигарки, — завважив Йонел.

— Це правда… Тут шанси половина на половину. Але все-таки цікаво, що обидва курці докурили цигарки точнісінько в одну мить. Один затягується рідше, другий частіше, один докурює до кінця, другий тільки до половини. Я сказав би так: некурець, побачивши, що другий викинув цигарку, зробив теж так само, повторивши його жест. Тобто він викинув її в той самий час і в тому самому місці, навіть не подумавши погасити її, розтерши ногою, як це роблять майже всі курці. А потім, сірники…

— Які сірники? — здивувався Тік. — Адже ми знайшли тільки одного сірника!

— Саме це й переконує мене ще більше в тому, що обидва вони — міські жителі і тільки один із них курець. Коли Ікс, назвемо його так, почастував цигаркою Ігрека, першим рухом його було дістати сірники, бо ніхто без сірників не піде в печеру. Він запалив першого сірника, але той одразу ж погас, мабуть, від протягу. Подивіться самі! Згоріла тільки головка, самого сірника полум’я навіть не торкнулося. Ігрек, очевидно, заспокоїв його, першим припаливши цигарку.

— Але ж ми