Читати книгу - "Керамічні серця, Наталія Ярославівна Матолінець"

— Я не можу, Жакку, — здушено відповіла Канре. — Я люблю тебе понад усе. Але просто не можу.

— Можеш. — Жаррак спохмурнів і відсторонився теж. — Столиця охоплена пошестю. Якщо ти захворієш і загинеш — кому стане краще? Я не маю сили врятувати від синьки всіх чи негайно спинити війну. Але якщо вийде захистити твоє життя, то не відрікайся від цього так легко, Канре. Я отримав цю гілку в нагороду за перемогу в смертельній дуелі. Здобув — і посмів відмовитися від посади королівського чаротворця. Така відмова могла вже тоді коштувати мені всього. Не відкидай мою поміч, прошу. І не бери на себе важкості провини за те, чого ми не можемо змінити.

— Розумію. Просто це все раптово і…

— Ну що ж, вибач, але я не міг написати про таке в листі.

— Та зараз ти даєш мені лише мить, аби зважитися на тяжкий злочин. Мить, щоб назавжди попрощатися з безпекою. Це нелегке рішення.

Жарраків погляд скрижанів, але юнак покивав і видихнув:

— Так.

Канре туманно пригадувала, як Жаррак наносив мітку під її шкіру. Вплинули алкоголь і хвилювання — хтозна, що більше. Дівчина лягла на стіл і підняла над головою ліву руку, щоб чаротворцеві було легше працювати.

Вони погодилися примостити крихітну гілочку з внутрішнього боку руки, майже під пахвою: було найменше шансів, що хтось побачить її там. Дівчина мов у тумані відчувала лоскіт, потім — холод і біль. Вона зойкнула і затулила собі рота другою рукою. Але Жаррак сказав, що в цій частині дому їх не потурбують, тож можна не приховувати звуків.

Коли біль з легкого пощипування став вгризатися глибше, Канре вхопилася другою рукою за стіл і спробувала полічити паркетини, завитки на стелі, краплі воску на свічі… — все, чого сягав її зір. Вона спинилася на ґудзиках Жарракового жилета, котрий лежав на спинці крісла: чаротворець зняв верхній одяг, хоча в кімнаті було не натоплено, а вікна взялися знадвору морозними квітами. Проте маестр підкотив рукави сорочки до ліктів і час від часу змахував піт з чола.

Доріжки крові лоскотали Канре бік, стікаючи на стіл. Проте вона намагалась туди не дивитися.

Врешті — пальці встигли затерпнути, стискаючи край стільниці, — в руці Жаррака майнув ціпок, і біль під пахвою перетворився на нестерпне горіння. Канре закричала на повен голос, інстинктивно силкуючись відсторонитися від джерела цього пекла, проте вільна рука чаротворця з несподіваною міццю притискала її власну до столу.

Біль урвався, залишаючи по собі відчуття ледь не випаленої, сухої й шорсткої шкіри. Рука нила до кінчиків пальців і в бік плеча.

Жаррак торкнувся місця мітки.

— Вже не болить?

— Майже ні, — збрехала Канре, бо була звична терпіти більше, ніж це ниття тепер.

— Давай я витру кров.

Він зірвався до тазика з водою та рушників, розхлюпав трохи на стіл і взявся дуже обережно витирати засохлі лінії, котрі залишилися на руці.

Канре лежала на столі, роздивляючись, як скупе зимове сонце пробиралося крізь морозяні візерунки на вікнах і плутало свої промені в Жарраковому волоссі.

— Ти не розповів мені нічого. Як було на півдні.

— Справді? — Юнак неуважно усміхнувся й поправив рукав. — Якось розповім. Коли матимемо більше часу.

— Так, авжеж… — Канре спохопилася, що геть втратила лік хвилинам, і підвелася на ліктях, тамуючи блискавки в лівій руці. — Мені час до маестри. Бо після твого від’їзду вона відкриває в собі нові глибини злості.

— Ох. — Чаротворець блиснув поглядом у її бік, поки Канре вивертала спідню сукенку. — Дай мені ще трохи часу. Я здобув цю гілку. Далі здобуду нам свободу.

Канре промовчала. Вона не розуміла, звідки пробивалося це відчуття, і ніколи не казала про нього вголос, бо чоловіки такого не любили. Але часом їй здавалося, що Жаррак Прест, попри всю його гордість і рішучість, теж крихкий та вразливий. Було в ньому щось, що будило в Канре бажання обійняти його й сказати, що все буде добре.

Ловила себе на думці, що насправді якнайбільше хоче, аби все в нього було добре. І це бажання настільки всеосяжне, що воно спрощує багато рішень. Хоча логічна й холодна частина її твердила, що це самовбивче бажання.

— Ми поїдемо вдвох до Вінну, — повідомив Жаррак, поки дівчина швидко одягалась, обсмикуючи вбрання. — У мене є справа там. Справа державного рівня. Я певен, що лірський конфлікт зиму не переживе. Синька добре гамує суперечності.

Канре подумки погодилася, проте не відповіла, бо саме затискала зубами стрічку на комірі, затягуючи вузол. Наскільки вона ненавиділа синьку, настільки ж розуміла, що пошесть здатна прорідити ряди лірської армії — тим більше, казали, що з півдня та зараза цьогоріч і прийшла. Певно, святі вирішили, що знахабнілих південців треба заспокоїти.

— Я думав, ти повернешся королівським чаротворцем. З червоною стрічкою переможця через плече і зі ще пихатішою пикою. — Естіенн Мерселлі дивився на Жаррака зі здивуванням, поки той розливав вино у високі кубки.

У каміні тріскотів вогонь, злизуючи вологі плями з важких чобіт гостя. Жаррак простягнув тому бокал і примостився в крісло поруч, розвернувши його до каміна. У вітальні було прохолодно, але що ж — Естіенн так швидко відповів на запрошення зазирнути в гості, що отримав прийом, на який наражаються всі випадкові візитери.

— Можу закластися: ти сподівався, що я не повернуся взагалі, — усміхнувся Жаррак, приховуючи тремтіння, котре проривалося в його рухах після ранкового ритуалу з гілкою, який випив із нього доста чару, і тепер усередині горіла пустка, котрій знадобиться не день і не два, щоб наповнитися.

— Ні. Не сподівався. — Мерселлі скривив міну. — Чув про твої успіхи. Форт Блакитної Свічки! Чорти, я мав би бути там і побачити це!

— Устигнеш іще. Може,