Читати книгу - "Її ім’я було Татьяна"

За Сталіна в Радянському Союзі за різними даними було збудовано від 1195 до 1296 бомбардувальників Ту-4. Кожен з них потенційно міг бути носієм ядерної бомби.

Літаки, як ми з’ясували, застаріли. Але чому застарілий «Новоросійськ» настільки налякав Великобританію, що його вирішили потопити, а от сотні бомбардувальників Ту-4 геть не налякали?

«Новоросійськ» до Британії в разі війни навіть теоретично дійти не міг. А Ту-4 цілком реально могли раптово з’явитися, хоч би у мирний час, хоч під час війни.

Гарматний снаряд у момент пострілу піддається жахливим динамічним і термічним навантаженням. Тому стінки снаряда мають бути дуже товстими, а розривний заряд невеликим, порівняно з вагою самого снаряда. При створенні такого снаряда треба було вирішити масу технологічних заморочок. Не останньою була проблема утримання теплового режиму ядерного заряду за настільки високих температур пострілу. З бомбою значно простіше — жодних навантажень, і за габаритами вона може бути суттєво більшою, а отже, й потужнішою.

Припустімо, що це британці потопили «Новоросійськ», який навіть теоретично під час війни до британських берегів дійти не міг, який мав порівняно слабкі ядерні заряди. Проте залишилися сотні бомбардувальників Ту-4, які до Британії долетіти могли і могли нести значно потужніші бомби. Невже британським правителям після потоплення «Новоросійська» на душі полегшало?

12 листопада 1952 року здійснив перший політ радянський стратегічний бомбардувальник Ту-95.

12 серпня 1953 року в Радянському Союзі випробувано першу у світі водневу бомбу РДС-6с тротиловим еквівалентом у 400 тисяч тонн. Американці підірвали наземний стаціонарний пристрій, який жодними транспортними засобами підняти було неможливо, а Радянський Союз створив бомбу, яку міг доставити до цілі бомбардувальник.

1954 року в Радянському Союзі завершилися випробування бомбардувальника Ту-16. Він був узятий на озброєння ВПС, потім — авіації флоту. Бомбардувальниками Ту-16 озброювали полки, дивізії, а потім — цілі авіаційні корпуси. До Америки нам не дістати, але всім, хто в Європі, не позаздриш. Частини та з’єднання, на озброєнні яких стояли нові реактивні бомбардувальники, могли доставити в будь-яку точку Європи самотню «Татьяну» або, якщо буде потрібно, цілий гурт. І Ту-16, і Ту-95 могли підняти й доставити до Великобританії не тільки атомну «Татьяну», а й у десять разів потужнішу водневу бомбу РДС-6с.

Всюдисущому Джеймсу Бонду слід було знати, що в Радянському Союзі в ті роки завершувалися випробування ракети 8К51, яка з території Східної Німеччини могла доставити ядерний заряд у будь-яку точку Великобританії.

Так навіщо ж британцям топити «Новоросійськ», якщо в Радянського Союзу на той час були значно потужніші заряди та незрівнянно сучасніші носії? Невже британські стратеги були такі дурні, щоб нарватися на атомну війну, знищуючи застарілий лінкор, який Великобританії не заважав і не загрожував, водночас залишивши цілими потужніші та справді загрозливі для Великобританії ядерні арсенали й засоби їх доставки?

7

Та й хто сказав, що в «Новоросійська» були ядерні снаряди?

Перша серійна ядерна бомба Радянського Союзу РДС-4 «Татьяна» була симпатичною гладухою — важила 1200 кілограмів, талія — півтора метри діаметром. Це було прийнятно для бомбардувальників і для перших радянських стратегічних ракет середньої дальності. Але флот не мав засобів доставки зарядів такої маси й таких габаритів. Перед конструкторами було поставлено завдання створити заряд для флоту.

Носієм ядерного заряду на той час могла стати торпеда чи артилерійський снаряд.

Зрозуміло, що вибір припав на користь торпеди. З торпедою простіше. Тут і обсяг, і вага заряду можуть бути значно більшими. І жодних термічних і динамічних навантажень. Гвинт у торпеди крутиться, вона собі в ціль мітить.

Торпеда з ядерним зарядом може бути використана будь-яким підводним човном або надводним кораблем від крейсера до торпедного катера. А гарматний снаряд — виключно лінкором. І тільки одним лінкором. Гармати калібром 320 міліметрів стояли тільки на «Цезарі», але ніде більше. Чи був сенс вкладати величезні кошти в розроблення ядерних снарядів для «Цезаря», якщо він у недалекому майбутньому підлягав списанню?

Чи був сенс розробляти 305-мм ядерні снаряди для «Севастополя» і «Жовтневої революції», якщо з 24 липня 1954 року вони більше не числилися у бойовому складі флоту?

Щоб флот оснастити ядерною зброєю, слід було якось умістити ядерний заряд у діаметр звичайної флотської торпеди, що становить 533 міліметри. Юлій Борисович Харитон із проблемою впорався. Торпеду Т-5 з ядерним зарядом РДС-9 створили. І це було видатним технічним досягненням.

Цей заряд невдало випробували 19 жовтня 1954 року. А 21 вересня 1955 року — уперше вдало.

Якщо мудрі британці вирішили відвести від себе загрозу ядерного удару, то треба було бити, насамперед, не по престарілому «Цезарю», а по радянських підводних човнах і їх базах у північних морях. Це радянські підводні човни в найближчій перспективі мали отримати можливість виходити в простори Атлантики, завдавати, якщо буде потрібно, ударів по США, Британії та їхніх союзниках.

Заразом слід було знищувати радянські аеродроми стратегічної авіації. То чому ж старезний «Цезар» становив загрозу Британії, а застарілі бомбардувальники Ту-4 з «Татьянами» на борту не становили? То чому ж не становили загрози новітні Ту-16, М-4, Ту-95? То чому ж мудрі британці не боялися радянських атомних торпед, заряди для яких уже були випробувані й найближчим часом мали надійти на озброєння?

Інформація для роздумів: у Радянському Союзі вперше ядерний заряд удалося помістити до артилерійського снаряду калібром 452-мм, але зовсім не 305-мм і не 320-мм.

452-мм ядерний снаряд РДС-41 для флоту не був призначений, у серію не пішов. Перше успішне випробування РДС-41 — за чотири з половиною місяці після загибелі «Новоросійська» — 16 березня 1956 року.

1955 року жодних ядерних снарядів на «Цезарі» не було, їх ніхто не розробляв і не створював.

Тим більше не було 305-мм ядерних снарядів на «Севастополі», бо його, як і «Жовтневу революцію» на рік раніше було переведено до розряду навчальних кораблів.

Отже, британському уряду, як і британським адміралам, не було жодного сенсу топити «Цезаря», тим більше — «Севастополь», який на той час уже офіційно лінкором не значився.

Мотиву злочину в британських диверсантів не було точно так, як і в італійських.

КЛЮЧОВИЙ МОМЕНТ

Місце загибелі «Новоросійська» обстежили ще раз і відразу знайшли декілька іржавих невибухлих мін часів війни. Ось він доказ: «Новоросійськ» підірвався на старій німецькій міні!

А проте... Уже в наш час один державний діяч опустився на дно того ж таки Чорного моря і (о диво!) одразу знайшов дві розбиті грецькі амфори! Осяяний, з’явився перед телекамери, які заздалегідь розмістилися на березі.