Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"

На секунду я думаю, шо тута була армія, але тоді я бачу рослини, які ростуть у спалених будинках, і ніде з вогню не піднімається дим, і вітер просто собі віє через руїни, ніби тута живуть лише мертві. Я розглядаюся і бачу біля річки пару ветхих причалів, трошки нище від мосту, одинокий старий човен під течією б’ється об причал, а ще пару напівзатоплених човнів нагромаджено блище до берега навпроти того, шо могло бути млином, до того як стало купою обгорівшого дерева.

Поселеня холодне, давно померле — от вам ще одне поселеня, яке так і не дійшло до натурального господарюваня.

А тоді я розвертаюсь і посередині стоїть Аарон.

Його лице знову таке, яке стало, коли його порвали крокли, наполовину роздерте, його язик вивалюється назовні через дірку в щоці.

І він дальше посміхається.

— Давай до нас, юний Тодде, — каже він. — Церква завжди відкрита.

— Я тебе вб’ю, — кажу я, вітер вириває в мене слова, але я знаю шо він чує мене, бо я чую всьо-всьо шо він каже.

— Не вб’єш, — каже він, підходячи вперед, стиснувши кулаки і опустивши руки вниз. — Бо я вже казав, шо ти насправді не вбивця, Тодде Г’юїтте.

— От побачимо, — кажу я, мій голос звучить дивно і металічно.

Він знову посміхається, зуби випинаються з його лиця, і після хвилі мерехтіня він опиняється переді мною. Він виставляє свої порізані руки з прорізу в своїх ризах і розводить їх у боки, як раз аби оголити свої груди.

— Ось тобі й шанс, Тодде Г’юїтте, скуштувати з Дерева Пізнаня, — його голос звучить глибоко в мене в голові. — Убий мене.

Я тремчу від вітру, але в той же час мені жарко і потно, і я можу вдихнути хіба на третину легенів, і голова починає боліти так, шо їжа би тута не помогла, і кудиб я не глянув, усьо швидко рухається, такшо мені приходиться чекати коли речі постають на свої місця.

Я стискаю зуби.

Я, певно, вмираю.

Але він умре перший.

Я тянуся за спину, недивлячись на біль між плечей, і дістаю ножа з піхов. Я тримаю його перед собою. Він блискучий від свіжої крові і блищить на сонці, хоть я стою в тіні.

Аарон розтягує свою посмішку ще ширше, ширше за своє лице, і подається грудьми до мене.

Я піднімаю ножа.

— Тодде? — гавкає Манчі. — Ніж, Тодде?

— Давай, Тодде, — каже Аарон і я клянуся шо відчуваю як від нього смердить темнотою. — Перекресли свою невинність, вступи у гріх. Якшо зможеш.

— Я це вже робив, — кажу я. — Я вже вбивав.

— Убити спекла — не те саме шо вбити чоловіка, — каже він, либлячись із того, який я тупий. — Спекли — то просто демони, послані нам на випробування. Вбити одного з них, то ніби вбити черепаху, — він придивляється до мене. — Тільки ж ти і того зробити не зміг, хіба ні?

Я міцно стискаю ножа і форкаю і світ пливе.

Але ніж не опускається.

Чується булькочучий звук, і слизувата кров виливається з рани на лиці Аарона, і я розумію, шо він сміється.

— Воно вмирало дуже, дуже довго, — шепоче він.

І я кричу від болю…

І я піднімаю ножа вище…

І я цілюся в його серце…

І він дальше посміхається…

І я опускаю ножа…

І я б’ю Віолу просто в груди.

— Ні! — кажу я саме тоді, коли вже на секунду запізно.

Вона відриває погляд від ножа і дивиться на мене. Її лице повне болю, а збентежений Шум лиється з неї просто як зі спекла, котрого я…

(Котрого я вбив.)

І вона дивиться на мене через сльози в очах, і відкриває рота і каже:

— Убивця.

І я тягнуся до неї, але вона пропадає в мерехтіні.

І ніж, чистий від крові, ще в моїй руці.

Я падаю на коліна, тоді валюся вперед і лягаю на землю випаленого поселеня, дихаю, кашляю, плачу, вию, а світ тане навколо мене так сильно, шо я більше не вважаю його міцним.

Я не можу його вбити.

Я хочу. Я дуже хочу. Але я не можу.

Бо я не такий і бо я її втратив.

Я не можу. Я не можу я не можу я не можу.

Я піддаюся мерехтіню і на деякий час пропадаю.

І тільки старий добрий Манчі, мій друг, найвірніший мій друг, будить мене, лизькаючи моє лице, і в його Шумі та його повискуванні чується одне стривожене слово.

— Аарон, — тихо і напружено захлинається він. — Аарон.

— Відвали, Манчі.

— Аарон, — скавчить він, вилизуючи мене.

— Його насправді тута нема, — кажу я, пробуючи сісти. — То просто шось…

Шось, чого Манчі не бачить.

— Де він? — кажу я, встаючи зашвидко, через це все починає крутитися рожевим і помаранчевим. Я сахаюся від того, шо на мене чекає.

Ціла сотня Ааронів у сотні різних місць, вони всі стоять навколо мене. Віоли там теж є, вони налякані, вони дивляться на мене, шукають допомоги, там є і спекли з моїм ножем, який стирчить із їхніх грудей, і вони всі говорять до мене, всі говорять ревищем голосів.

— Боягуз, — кажуть вони. Всі вони. — Боягуз, — знову і знову.

Але я б не був прентісстаунським хлопцем, якби не вмів не зважати на Шум.

— Де, Манчі? — кажу я, піднімаючись на ноги, пробуючи не бачити, як усьо хитається і ковзається.

— Сюдою, — гавкає він. — Униз по течії.

Я йду за ним через спалене поселеня.

Він веде мене попри то шо колись було церквою, і я не дивлюся на неї, коли ми проминаємо її, Манчі забігає на крутий горбок і вітер починає дути сильніше і дерева гнуться і я думаю шо справа не лише в тому як я їх бачу і Манчі мусить гавкати гучніше аби я знав.

— Аарон! — гавкає він, винюхуючи повітря. — За вітром.

Через дерева на маленькому горбку я бачу низ течії ріки. Я бачу тисячу Віол, котрі налякано дивляться на мене.

Я бачу тисячу спеклів, яких убиває мій ніж.

Я бачу тисячу Ааронів, котрі дивляться на мене і кажуть мені «Боягуз» із найстрашнішою посмішкою в твому житі.

А за ними, у таборі на березі річки, я бачу Аарона, котрий взагалі на мене не озирається.

Я бачу Аарона який став на коліна і молиться.

І я бачу Віолу на землі перед ним.

— Аарон, — гавкає Манчі.

— Аарон, — кажу я.

Боягуз.

30. Хлопчик на ім’я Тодд

— І шо ж ми будемо робити? — каже хлопчик, спинаючись до мого плеча.

Я піднімаю голову від