Читати книгу - "Ніж, якого не відпустиш"

— І як нам до них підібратися? — питає хлопчик, обходячи мене з іншого боку. — Він почує наш Шум.

Від тремтіня я кашляю, я кашляю від усього, я викашлюю з легенів пару згустків зеленого слизу, але тоді затримую диханя і знов опускаю голову під воду.

Холод води відчувається як зло, але я тримаю голову, чую як попри мене пливе булькотіня води і бесслівний гавкіт стривоженого Манчі вистрибує в мене під ногами. Я відчуваю, як пов’язка в мене на голові відчіпляється і пливе за течією. Я думаю про Манчі, котрий згриз пов’язку зі свого хвоста в іншій частині річки, і забуваюся, і починаю сміятися під водою.

Я піднімаю голову, захлинаючись, хапаючи повітря, кашляючи ще більше.

Я відкриваю очі. Світ світиться так, як не мав би, на небі ціла купа зірок, хоть сонце ще теж на небі, але принаймі земля перестала плавати і всі зайві Аарони і Віоли попропадали.

— Ми реально зможемо зробити це самі? — питає хлопчик.

— Нема вибору, — кажу я сам собі.

І я повертаюся до нього.

У нього брунатна сорочка, як у мене, немає шрамів на голові, на спині рюкзак, в одній руці в нього книжка, а в другій — ніж. Я ще тремчу від холоду, але це єдине шо я можу робити навстоячки, а ще я дихаю, кашляю, тремчу і дивлюся на нього.

— Давай, Манчі, — кажу я і йду назад через спалене поселеня, назад на горбок.

Іти важко, ніби земля отот западеться, бо я важу більше за гору, але менше за пір’їнку, але я йду, не зупиняюся, не відвертаюся від горбочка, дохожу до нього, ступаю по ньому перші кроки, тоді ступаю другі кроки, хапаюся за гілки, аби піттягти себе вверх, я вихожу на вершину, я прихиляюся до дерева на вершині і дивлюся.

— То дійсно він? — питає хлопчик мені на вухо.

Я роззираюся серед дерев, проглядаючи вниз по течії.

А там дотепер табір, дотепер на березі, так далеко, шо він схожий на ляпку серед інших ляпок. У мене на плечах дотепер Віолина торба, такшо я дістаю її бінокуль, притискаю до очей, але руки так трусяться, шо важко побачити чітку картинку. Вони доста далеко, шоби вітер розвівав його Шум, але я відчуваю там її тишину.

Я впевнений.

— Аарон, — каже Манчі. — Віола.

Такшо я знаю, шо то не мерехтіня і не світ трясеться, я практично бачу, як він стоїть на колінах, молиться, а Віола лежить на землі перед ним.

Я не знаю, шо робиться. Я не знаю, шо він робить.

Але то реально вони.

Ото я йшов, спотикався, кашляв, умирав, аж тута справді-справді вони, Богом клянуся шо то вони.

Я ще може й не спізнився, але по тому, як я важко дихаю і як першить у горлі я розумію, шо весь цей час я думав, шо вже спізнився.

Але не спізнився.

Я знову спираюся на дерево і (заткайся) я плачу, я плачу, я реву, але то має перейти, бо мені треба час, аби зі всім розібратися, я маю розібратися, все звалилось на мене, є тільки я, я мушу придумати, я мушу її врятувати, я мушу врятувати…

— І шо ж ми будемо робити? — знову питає хлопчик, стоячи трошки віддалік, дотепер тримаючи в одній руці книжку, а в другій — ножа.

Я притуляю долоні до очей і сильно тру, пробую нормально думати, пробую зосередитися, пробую не слухати…

— А шо коли це жертва? — каже хлопчик.

— Яка жертва? — я піднімаю голову.

— Жертва, яку ти бачив у його Шумі, — каже він. — Жертвопринесеня…

— Чого би він робив це тут? — кажу я. — Чого би він ішов аж сюди і зупинявся посеред дурацького лісу і робив це тут?

Вираз хлопчика не міняється.

— Може, так треба було, — каже він. — Перед тим, як вона помре.

Я підхожу вперед і мушу відновити баланс.

— Помре відчого? — кажу я, мій голос різкий, голова знову болить і гудить.

— Від страху, — каже хлопчик і відходить на крок назад. — Від рощарування.

Я розвертаюся.

— Я тебе не слухаю.

— Слухаєш, Тодде? — гавкає Манчі. — Віола, Тодде. Сюди.

Я знову спираюся на дерево. Мені треба подумати. Треба, блін, подумати.

— Ми не можемо підійти, — кажу я низьким голосом. — Він тоді нас почує.

— Він її вб’є, якшо почує нас, — каже хлопчик.

— Я не з тобою говорю, — я викашлюю ще слиз, від якого в мене крутиться голова, відчого я ще більше кашляю. — Я зі псом говорю, — нарешті видушую я.

— Манчі, — каже Манчі, лижучи мою руку.

— І я не можу його вбити, — кажу я.

— Ти не можеш його вбити, — каже хлопчик.

— Навіть якшо захочу.

— Навіть якшо він на це заслужив.

— Має бути інший спосіб.

— Якшо вона не злякається, коли побачить тебе.

Я знову дивлюся на нього. Він дальше там, в руках таксамо книжка і ніж, на спині таксамо рюкзак.

— Тобі треба піти, — кажу я. — Тобі треба піти від мене і ніколи не вертатися.

— Ти, певно, вже запізнився її порятувати.

— Ти мені взагалі не здався, — голосніше кажу я.

— Але я вбивця, — каже він, і на ножі є кров.

Я закриваю очі і стискаю зуби.

— Ти не лізь, — кажу я. — Ти просто не лізь.

— Манчі? — гавкає Манчі.

Я відкриваю очі. Хлопчика нема.

— Я не до тебе, Манчі, — кажу я, протягуючи руку і чухаючи його за вухами. А тоді я шкодую його, Манчі. — Не до тебе, — знов кажу я.

І я думаю. У хмарах, у вихорах, у мерехтіннях, у світлах, у болях, у дзумінні, у тремтінні і в кашлі, я думаю.

І я думаю. Я чухаю свого пса межи вухами, свого дурацького, щоб його, блін, шикарного пса, якого я ніколи не хотів, але який усе одно тусив зі мною, і котрий ішов зі мною через болото і котрий вкусив Аарона, коли він пробував задушити мене, і котрий найшов Віолу, коли вона загубилася, і котрий лизькає мою руку своїм маленьким рожевим язичком, і око котрого майже повністю заплило там, де його вдарив пан Прентіссмолоччий, і хвіст котрого набагато короччий, коли Метью Лайл відрізав його, коли мій пес — мій пес — погнався за чоловіком з мачете, аби врятувати мене, і котрий піттримує мене, коли мене треба витягнути з темноти, в яку я падаю, і котрий мені каже, хто я є, коли я це забуваю.

— Тодде, — мурмотить він, тручись лицем об мою руку і тупцяючи задньою лапою по землі.

— У мене є ідея, — кажу я.

— Шо коли з неї нічо не вийде? — каже хлопчик зза дерева.

Я не зважаю на нього і знову беру бінокуль, ще трусячись, я знову нахожу табір Аарона і оглядаю територію біля нього. Вони біля самого берега, і з цього боку від них далі по